Таємниці письменницьких шухляд: відмінності між версіями

| автор = [[Цалик Станіслав Миколайович|Станіслав Цалик]], [[Селігей Пилип Олександрович|Пилип Селігей]]

| серія = [[Невідома Україна (видавнича серія)|«Невідома Україна»]]

| видавництво = «[[Наш час]]»

| дата_публікації = 2010 рікр.<br />(2-ге вид. — 2011 р.)

'''«Таємни́ці письме́нницьких шухля́д: Детекти́вна істо́рія украї́нської літерату́ри»''' –&nbsp;— художньо-документальна книжка [[Цалик Станіслав Миколайович|Станіслава Цалика]] й [[Селігей Пилип Олександрович|Пилипа Селігея]], що вийшла 2010&nbsp; р. в серії «Невідома Україна» (видавництво –&nbsp;— інформаційно-аналітична агенція «[[Наш час]]»; 2-ге вид. — 2011 р.). Містить розвідки про життя українських літературних класиків ХХXX ст. –століття&nbsp;— мешканців будинку письменників [[Роліт]] у [[Київ|Києві]]. На сторінках книги майстри пера постають живими людьми з повсякденними радощами й печалями, любовними пригодами й життєвими драмами, творчими успіхами та невдачами. Уже невдовзі по виході книжка дістала резонанс у пресі й стала предметом обговорення в літературних колах.

Протягом багатьох років С.&nbsp;Цалик і П.&nbsp;Селігей брали інтерв’юінтерв'ю в носіїв «усної історії» –&nbsp;— багаторічних мешканців Роліту та інших людей, які особисто знали героїв книжки, були учасниками або свідками описуваних подій. Загалом автори опитали майже 100 осіб. До відомостей, зібраних у такий спосіб, були долучені архівні знахідки. У результаті в обіг запроваджено чимало маловідомих, а часом і зовсім невідомих фактів і документів, що додають несподівані штрихи до портретів відомих письменників.

{{text|Книжку написано в річищі «зовнішньої» історії літератури. Автори розкривають панораму літературного побуту в Радянській Україні, пропонують зазирнути за лаштунки тогочасного письменницького життя, виявляють його «непарадний» бік і потаємні пружини. Ідеться про стосунки митців із владою, колегами по перу та сусідами по Роліту, вивищення «провідних» і цькування «невгодних» письменників, вияви [[заздрість|заздрощів]] і випадки [[плагіат|плагіату]]у, сприятливий або несприятливий вплив побуту й перипетій особистого життя на художню [[творчість]]. Автори будують дослідження як захопливий [[детектив]]: розглядають різні версії, зіставляють суперечливі факти й свідчення, намагаються розкрити таємниці радянського літпроцесу.}}

Розділ 11. «[[Кундзіч Олексій Леонардович|Кундзіча]] можна знищити безперешкодно...безперешкодно…».

{{text|«Як нещодавно виявилося, “Партія«[[Партія веде”веде]]» насправді є… своєрідним римейком твору 13-річної давнини і протилежного спрямування. Ще в травні 1920-го на [[Софійська площа (Київ)|Софійському майдані]] Павло Григорович палко вітав українсько-польське військо, яке витурило з Києва більшовиків. Переповідають, що ту промову він завершив так: “А червону гидь // будем, будем бить!” (стор.&nbsp;98).}}

Книжка налічує близько 150 ілюстрацій: [[портрет|портрети]]и, сімейні знімки, зображення документів, [[шарж|шаржі]]і, [[карикатура|карикатури]]. Майже третина ілюстрацій (з родинних і державних [[архів|архівів]]ів) друкуються вперше.

Далеким пращуром П.&nbsp;Тичини був полковий старшина Гнат Тичина –&nbsp;— один із найближчих соратників гетьмана [[Павло Полуботок |П.&nbsp;Полуботка]]. Сам поет писав, що його прізвище фігурувало в переліку спадкоємців гетьмана, який 1907&nbsp;р. опублікував професор О.&nbsp;Рубець. Якби уряду СРСР вдалося домовився з британськими властями про видачу [[Золото Полуботка|золота П.&nbsp;Полуботка]] (а такі спроби робилися й неодноразово), то П. Тичина цілком міг би виступити в ролі особи, в чиї руки формально належало передати спадщину. Відомо, що 1935&nbsp;р. він відвідував [[Лондон]]. Для радянської влади поет став незамінним. Через це його прізвище ніколи не фігурувало в протоколах допитів письменників, ув’язненихув'язнених [[Народний комісаріат внутрішніх справ|НКВС]], і [[Сталінські репресії|репресії]] йому не загрожували.

У працях з історії спецслужб згадується лист М.&nbsp;Рильському від імені «Проводу [[Організація українських націоналістів|ОУН]] на східних землях», автори якого називають поета «справжнім зразком українського запроданства» й погрожують смертною карою, якщо той не припинить співпраці з комуністами. Встановлено, що «Провід ОУН на східних землях» існував виключно на папері, а листа насправді склали працівники [[Міністерство державної безпеки СРСР|МГБ]]. С.&nbsp;Цалик і П.&nbsp;Селігей обґрунтовують версію, як і для чого чекісти готували вбивство М. Рильського. Як і в випадку з убивством [[Галан Ярослав Олександрович|Я.&nbsp;Галана]], куратором цих заходів була та сама людина –&nbsp;— полковник держбезпеки С.&nbsp;Карін-Даниленко.

Автори наводять свідчення сучасників О.&nbsp;Корнійчука й власні міркування на користь того, що задум, [[сюжет]] і перший варіант відомої п’єсип'єси «Загибель ескадри» (1934) насправді належать не йому. Молодий драматург підключився до роботи вже на завершальному етапі, коли кінорежисер [[Кордюм Арнольд Володимирович|А.&nbsp;Кордюм]] попрохав його доробити [[сценарій]] для фільму «Загибель ескадри». П’єсуП'єсу, зроблену на основі цього сценарію, О.&nbsp;Корнійчук таємно подав як свою власну на Всесоюзний конкурс драматургів. Там вона посіла друге місце, принісши О.&nbsp;Корнійчукові гучну славу. Згодом п’єсуп'єсу допоміг удосконалити російський письменник [[Толстой Олексій Миколайович|О.&nbsp;Толстой]].

З 1948&nbsp;р. й до кінця життя Остап Вишня вів [[щоденник]], який і досі повністю не надруковано. Поряд із описом прикметних літературних подій він не раз єлейно славословить [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталіна]] й [[Комуністична партія України (1918—1991)|компартію]]. Складається враження, буцімто з [[ГУЛАГ|ГУЛАГу]]у письменник повернувся твердокам’янимтвердокам'яним сталіністом. Утім, за досвідом [[арешт|арешту]]у 1933&nbsp;р. Остап Вишня напевно знав, що слідчі серед іншого уважно вивчають особисті папери заарештованого. Як припускають С.&nbsp;Цалик і П.&nbsp;Селігей, співаючи осанну кремлівському диктаторові, видатний гуморист у такий хитромудрий спосіб намагався забезпечити собі своєрідне «ідеологічне [[алібі]]» на випадок можливого другого арешту.

{{text|«Автори запрошують читача думати й шукати разом з ними, не підказують готової відповіді, а використовують механізм детективної інтриги. Рішуче ламають доволі поширений у нас стандарт “нецікаво розповідати про цікавих людей” і доводять, що “документальна розповідь – зовсім не те саме, що нудна розповідь”». <ref>[http://www.day.kiev.ua/317196 ''Михайлина Коцюбинська''. «Людина в радянському футлярі», або «Биття і буття на літературнім вулкані» // [[День (газета)|День]], № 212–213, 19 листопада 2010.]</ref>}}

{{text|«Популярний виклад, у кращому розумінні цього слова, поєднаний із прискіпливою роботою з архівами, дає вельми цікавий результат… Звичайні люди зі своїми святами, радощами – або ж справжніми драмами й трагедіями, у тому числі й творчими».<ref>[http://wwwgazeta.dt.ua/3000/3150/70343SOCIETY/muki_i_radoschi_rolitu.html ''Сергій Махун''. Муки і радощі «Роліту» // [[Дзеркало тижня]], № 33 (813), 11–17 вересня 2010.]</ref>}}

* [[Роліт]]

[[Категорія:УкраїнськаКниги літератураз історії України]]