Вікіпедія

Анна Каріна

А́нна Каріна (фр. Anna Karina, дан. Anna Karina, справжнє ім'я — Ганна Карін Бларке Байєр, Hanna Karin Blarke Bayer; (22 вересня 1940(19400922), Копенгаген (?)[9] — † 14 грудня 2019, Париж, Франція) — данська і французька акторка театру і кіно, кінорежисер.

Анна Каріна
Дата народження22 вересня 1940(1940-09-22)[1][2][…]
Місце народженняФредеріксберґ, Данія[4]
Дата смерті14 грудня 2019(2019-12-14)[5][6][…] (79 років)
Місце смертіXIV округ Парижа, Париж, Франція
ПохованняПер-Лашез[8] і Grave of Karinad
ГромадянствоКоролівство Данія
 Франція
Професіяспівачка, кінорежисерка, письменниця-романістка, сценаристка, модель, акторка театру, кіноакторка, письменниця, акторка, режисерка
Нагороди
IMDbID 0439344
CMNS: Анна Каріна у Вікісховищі

Біографія

ред.

Анна Каріна народилася в Копенгагені в сім'ї капітана. Її батьки розлучилися, і вона провела перші роки в родині своєї бабусі. З 8 років вона жила з матір'ю. У 14 років вона почала кар'єру співачки кабаре, виступала в комерційних радіопрограмах і знімалася в короткометражних фільмах.

У 1958 році вона переїхала в Париж, де за порадою П'єра Кардена і Коко Шанель взяла псевдонім Анна Каріна. У 1959 році після зйомок у рекламному ролику мила на неї звернув увагу Жан-Люк Годар, який запропонував їй роль у своєму фільмі. В 1961 році вона знялася у нього в фільмі «Жінка є жінка».[10]

3 березня 1961 року вона вийшла заміж за Годара і прожила з ним у шлюбі до 1967 року. До того часу вона знімалася у фільмах інших режисерів, таких як Лукіно Вісконті, Райнер Фассбіндер, Марта Месарош. У 1973 році вона як режисер поставила фільм «Жити разом», але цей фільм схвалення глядачів не отримав.

Після розлучення з Годаром Анна Каріна отримала популярність і як театральна акторка, виступивши в головній ролі у виставі «Черниця» Дені Дідро. Пізніше вона знялася у фільмі Жака Ріветта «Сюзанна Сімонен, черниця Дені Дідро».

Після розставання з Годаром Анна Каріна ще тричі виходила заміж — за акторів П'єра Фабра (в 1968 році), Даніеля Дюваля (у 1978 році) і Денніса Беррі (у 1982 році).

Вона написала чотири романи «Vivre ensemble» (1973), «Golden City» (1983), «On-achète pas le soleil» (1988) і «jusqu'au bout du hasard» (1998).

Анна Каріна вільно володіє данською, французькою, англійською, шведською та італійською мовами.

Каріна вважається іконою кінематографа 1960-х років[11], основною фігурою французького кіно нової хвилі, а також іконою стилю.[12] The Guardian описала її як «шипучий вільний дух французької нової хвилі».[13]

Кінокар'єра

ред.

Першою її роллю в кіно була особиста роль у короткометражному фільмі «Дівчина і взуття» (Pigen og skoene, 1959), у титрах як: Ханна Бларке.[14]

Жан-Люк Годар тодішній кінокритик «Cahiers du cinéma», у 1959 вперше побачив Каріну в рекламі «Palmolive», де вона позувала у ванні, під час перегляду фільмів у пабі «Monsavon».[15] Він проводив кастинг для свого дебютного повнометражного фільму «На останньому подиху / À bout de souffle» (1960) і запропонував їй невелику роль, але вона відмовилася, оскільки там була сцена з оголеною натурою.[16] Коли Годар поставив під сумнів її відмову, згадавши про її очевидну наготу в рекламі Palmolive, вона, за переказами, відповіла: Ви збожеволіли? У тій рекламі я була в купальнику — мильні бульбашки сягали мені аж до шиї. Це у вашій уяві я була роздягнена.[17] Зрештою, персонаж, якого Годар зарезервував для Каріни, не з'явився у фільмі.[18]

Незважаючи на цю відмову, Годар запропонував їй роль у фільмі «Маленький солдат» (1960). Вона зіграла проалжирську активістку. Каріні, якій тоді ще не виповнився 21 рік, довелося вмовити свою матір, що жила окремо, підписати контракт за неї.[19][20] Фільм одразу ж викликав суперечки, його заборонили до показу у французьких кінотеатрах через те, що в ньому йшлося про алжирську війну. Виходу якого на екрани завадила цензура.[21] Вони одружилися невдовзі після зйомок цього фільму.

У 1961 році публіка відкрила для себе її у фільмі Мішеля Девіля «Вночі або вранці» / «Ce soir ou jamais», де вона замінила Марі-Жозе Нат (1940—2019) всупереч пораді Жана-Люка Годара. Але коли фільм вийшов на екрани, він визнав її неперевершеною і запропонував їй головну роль у фільмі «Жінка є жінка» (Une femme est une femme, 1961)[22], в якому вона знялася разом з Жаном-Полем Бельмондо і Жаном-Клодом Бріалі. В ролі Анжели у фільмі «Жінка є жінка» Каріна зіграла незаміжню танцівницю стриптизу, яка, тим не менш, хоче мати дитину і мріє про участь у мюзиклах MGM. Її костюм нагадував костюм Леслі Карон у фільмі «Жіжі» (1958), який вона носила навіть під час виконання свого номеру.[16] За цю роль Каріна отримала «Срібного ведмедя» за найкращу жіночу роль на 11-му Берлінському міжнародному кінофестивалі 1961 року.[23] Вона записала свою першу пісню з фільму, «La chanson d'Angela», на слова Жана-Люка Годара і музику Мішеля Леграна.

Анна Каріна стала музою Жана-Люка Годара, для якого вона знялася у восьми фільмах, серед яких «Жити своїм життям» (1962), «Банда аутсайдерів» (1964), «Безтямний П'єро» (1965) та «Альфавіль» (1965), і в процесі стала іконою «Французької нової хвилі». Вона співала в багатьох фільмах, зокрема, пісні Сержа Резвані (який підписувався як Сайрус Бассіак).

У «Безтямному П'єро» героїня Каріни перебуває в бігах зі своїм колишнім хлопцем, а в «Альфавілі», науково-фантастичному фільмі, який часто прирівнюють до фільму «Той, хто біжить по лезу», роль Каріни вимагає, щоб їй було важко вимовити фразу «Я тебе кохаю».[24] Останнім фільмом у цій серії став «Зроблено в США» (1966). Енн Біллсон у статті, присвяченій концепції жіночої музи, писала, що Годар у своїх фільмах з Каріною здається, не може уявити, що жіночий досвід обертається навколо чогось іншого, окрім проституції, подвійності чи бажання мати дітей.[25] Сама Каріна не заперечувала проти того, щоб її називали музою Годара: Можливо, це занадто, це звучить так помпезно. Але, звичайно, мене завжди дуже зворушує, коли люди так кажуть. Тому що Жан-Люк подарував мені можливість зіграти всі ці ролі.[26]

 
Анна Каріна на кінофестивалі у Венеції (1967 рік)

Кар'єра Анни Каріни не обмежувалася фільмами Жана-Люка Годара: вона мала низку успіхів у стрічках інших режисерів. У 1960-х роках вона знімалася у фільмах, в тому числі: «Клео від 5 до 7», режисера Аньєс Варди; «Le joli mai» (1963) Кріса Маркера; «Коло кохання» (1964) режисера Роже Вадіма; «По любові» (De l'amour, 1964) Жана Ореля; «Монахиня» (La Religieuse, 1966), режисера Жака Рівета; «Сторонній» (Lo straniero, 1967), разом з Марчелло Мастроянні режисера Лукіно Вісконті; «Жюстина» (Justine, 1969) спільній роботі Джорджа К'юкора і Джозефа Стріка; «Сміх у темряві» (La Chambre obscure, 1969) Тоні Річардсона та «Міхаель Кольгаас – бунтар» (Michael Kohlhaas — Der Rebell, 1969) Фолькера Шлендорфа.

Вона продовжувала стабільно працювати в 1970-х роках, зігравши ролі у фільмах: «Обручка» (L'Alliance, 1971) режисера Крістіана де Шалонжа, «Рандеву в Бре» (Rendez-vous à Bray, також 1971) Андре Дельво, «Зальцбурзький зв'язок» (The Salzburg Connection, 1972) Лі Х. Каціна, «Хліб і шоколад» (Pane e cioccolata, 1973) Франко Брусаті; «Китайська рулетка» (Chinesisches Roulette, 1976) Райнера Вернера Фассбіндера.

У 1967 році Анна Каріна стала героїнею єдиного мюзиклу Сержа Генсбура «Анна», телевізійного фільму режисера П'єра Коральника, в якому вона знялася разом з Жаном-Клодом Бріалі та Сержем Генсбуром. З багатьох пісень, написаних для неї Генсбуром, «Sous le soleil exactement» стала її найпопулярнішою піснею, і вона виконувала її на телебаченні.[27] Вона з'явилася в документальному фільмі «Des écrivains à New York, in Italiques» у 1971 році.[28]

Після роботи під керівництвом Франко Брусаті, Бенуа Жако та Райнера Вернера Фассбіндера Анна Каріна повернулася до театру в 1978 році у п'єсі Франсуази Саган «Прекрасний день і ніч» (Il fait beau jour et nuit), яку вона сама написала і поставила. У 1982 році Анна Каріна зіграла разом з Авою Гарднер та Ентоні Квіном у «Королева Риму» (1982) Жана-Іва Прата. У 1986 році зіграла у фільмі «Острів скарбів» (Treasure Island, 1986) Рауля Руїса.

 
Анна Каріна у 1977

Вона також написала, заспівала і зіграла головну роль у фільмі «Остання пісня» (La Dernière Chanson) у 1987 році, знятому Деннісом Беррі, її четвертим чоловіком. Того ж року фільм Алена Маліна «Каєнський палац» приніс їй єдину номінацію на церемонії вручення премії «Оскар», і вона була гостею програми Тьєррі Ардіссона «Bains de minuit aux Bains Douches», де Жан-Люк Годар здивував її своєю участю. Вони не бачилися і не розмовляли двадцять років, і розмови про їхні любовні та професійні стосунки, а також про розлуку зробили їх особливо емоційними.[29]

На початку 1990-х її творчість розподілялась між кіно, театром, написанням романів і пісень. Вона спорадично з'являлася в кіно, зокрема, у фільмі «На вершині крихкості» (1994), де вона возз'єдналася з Жаком Ріветом, через тридцять років після фільма «Монахині», а потім розділила екран з молодою Маріон Котійяр у фільмі Деніса Беррі «Хлоя» у 1996 році. Анна Каріна з'явилася в Театрі Відродження в 1997 році в адаптації фільму Інгмара Бергмана «Після вистави» разом з Бруно Кремером і Гарансом Клавелем. Під час наступних гастролей директор Театру Макон запропонував їй дебютувати на сцені як співачці та організував зустріч з Філіпом Катеріном.[30] Разом вони створили шоу, прем'єра якого відбулася 30 вересня 1999 року в рамках фестивалю «Les voix si Les voix la».[31] У 2000 році Анна Каріна випустила альбом «Une histoire d'amour» (Barclay/Universal) під егідою Філіпа Катеріна, після чого вирушила з ним у турне по Франції та за кордон, поступово відмовляючись від великого екрану. Однак вона з'явилася у фільмі Річарда Беррі «Я, Цезар» у 2002 році, а потім заспівала у фільмі Джонатана Деммі «Правда про Чарлі» (2002), де вона знялася разом з Катерин і Філіпом Евено в масовці.

У 2007 році вона написала сценарій і зняла роуд-муві під назвою «Вікторія» в Монреалі, Квебеку і Саґене-Лак-Сен-Жан, в якому зіграла головну роль разом з молодим актором Вудсоном Луї, співаком Жаном-Франсуа Мораном і Еммануелем Райхенбахом. Продюсером фільму виступив канадський режисер Хеджер Шарф (Nadja Productions Inc). Музику до фільму написав Філіп Катрін.

У 2009 році Анна Каріна представила відреставровану версію фільму «Безтямний П'єро»[32] на Каннському кінофестивалі та супроводжувала перевидання стрічки у кількох країнах, зокрема у США у 2016 році.[33] У травні 2009 року вона була почесною гостею на святкуванні 50-річчя «Французької нової хвилі» в Копенгагенській синематеці.[34]

На початку 2010-х років вона почала адаптувати казки Андерсена в мюзикли для юних глядачів разом зі своїми спільниками Катрін і Філіпом Евено та за участі Жанни Шерхал, Аріель Домбасле і Барбари Карлотті.[35]

У 2012 році вона була почесною гостею 5-го Міжнародного кінофестивалю в Дьєппі[36], а в 2013 році відвідала вистави мюзиклу Сержа Генсбура і П'єра Коральніка «Анна», адаптованого для сцени Театру Ронд-Пойнт у Парижі. Сесіль де Франс повторила свою роль під керівництвом Еммануеля Дома.[37]

Фільмографія

ред.
  • 1960 — «Маленький солдат» — Вероніка Дрейер
  • 1961 — «Жінка є жінка» — Анжела
  • 1962 — «Клео від 5 до 7» — Анна, наречена блондинка
  • 1962 — Жити своїм життям — Нана Кляйнфранкенхайм
  • 1963 — Драже с перцем
  • 1963 — «Шахерезада» / (Shéhérazade) — Шахерезада
  • 1964 — «Банда аутсайдерів» / (Bande a part) — Оділь
  • 1964 — Карусель — Роза
  • 1965 — «Альфавіль» — Наташа фон Браун
  • 1965 — «Безтямний П'єро» — Маріанна Ренуар
  • 1965 — Солдатські дівки — Еленіца
  • 1966 — Монахиня — Suzanne
  • 1966 — Зроблено в США — Paula Nelson
  • 1967 — Найдревніша професія у світі — Natasha, Eleanor Romeovich, Hostess 703
  • 1967 — «Сторонній» / (Lo straniero — Марі Кардона
  • 1968 — Маг — Анна
  • 1969 — Жюстін — Мелісса
  • 1969 — Сміх в темряві — Марго
  • 1971 — Побачення в Бре
  • 1973 — Жити разом — Julie Andersen
  • 1973 — «Хліб і шоколад» / (Pane e cioccolata) — Олена
  • 1974 — Винахід Мореля — Фаустіна
  • 1976 — Китайська рулетка — Irene Cartis
  • 1976 — Омлет — Clara Dutilleul
  • 1982 — Регіна — Regina
  • 1984 — Друг Венсана / L'Ami de Vincent — Елеонора
  • 1984 — Аве Марія — Berthe Granjeux
  • 1985 — Острів скарбів — мати
  • 1987 — Останнє літо в Танжері — Myrrha
  • 1988 — Філософський камінь — Катаріна
  • 1990 — Людина, яка хотіла бути винною — Едіт
  • 1995 — Верх, низ, крихко — Сара
  • 2002 — Правда про Чарлі — Карина
  • 2003 — Я, Цезар / Moi César, 10 ans ½, 1m39 — Глорія

Визнання і нагороди

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ SNAC — 2010.
  2. ↑ Discogs — 2000.
  3. ↑ Encyclopædia Britannica
  4. ↑ http://www.lesgensducinema.com/affiche_acteur.php?mots=anna+karina&nom_acteur=Karina%20Anna&ident=20875&debut=0&record=4 — 2020.
  5. ↑ Anna Karina, légendaire actrice de la Nouvelle Vague, est morte — Ле-Монд.
  6. ↑ Gran Enciclopèdia Catalana — Grup Enciclopèdia, 1968.
  7. ↑ Roglo — 1997. — 10000000 екз.
  8. ↑ Les obsèques d’Anna Karina seront célébrées au Père-Lachaise
  9. ↑ EXBRAYAT Philippe [Архівовано 19 вересня 2015 у Wayback Machine.]
  10. ↑ Anna Karina obituary (англ.). ISSN 0140-0460. Процитовано 22 березня 2023.
  11. ↑ Looking For (But Never Really Finding) Anna Karina in New York. MUBI (англ.). Процитовано 22 березня 2023.
  12. ↑ Anna Karina - Interview With The Actress And Style Icon. web.archive.org. 1 квітня 2018. Архів оригіналу за 1 квітня 2018. Процитовано 22 березня 2023.
  13. ↑ Brooks, Xan (21 січня 2016). Anna Karina on love, cinema and being Jean-Luc Godard's muse: 'I didn’t want to be alive any more'. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Процитовано 22 березня 2023.
  14. ↑ Pigen og skoene. IMDb (англ.).
  15. ↑ Anna Karina on Loving and Working With Jean-Luc Godard. Vogue. Процитовано 13 січня 2018.
  16. ↑ а б Anna Karina obituary. The Times. London. 21 грудня 2019. Процитовано 21 грудня 2019.
  17. ↑ Karina, Anna (2003). DVD extra. Band of Outsiders. DVD. «Anna Karina».
  18. ↑ MacCabe, 124–5.
  19. ↑ Anna Karina | Biography, Movies, & Facts | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 3 грудня 2022.
  20. ↑ MacCabe, 127–8.
  21. ↑ [1] Le Monde, 28 квітня 2012.
  22. ↑ France Info, Le Monde d'Élodie, 29 серпня 2018.
  23. ↑ Berlinale 1961: Prize Winners. berlinale.de. Процитовано 24 січня 2010.
  24. ↑ Smith, Harrison (15 грудня 2019). Anna Karina, luminous star of French New Wave films, dies at 79. The Washington Post. Процитовано 21 грудня 2019.
  25. ↑ Billson, Anne (29 грудня 2019). Anna Karina, Catherine Deneuve: how movies malign women by calling them muses. The Guardian. Процитовано 28 грудня 2019.
  26. ↑ Brooks, Xan (21 січня 2016). Anna Karina on love, cinema and being Jean-Luc Godard's muse: 'I didn't want to be alive any more'. The Guardian (брит.). ISSN 0261-3077. Процитовано 26 грудня 2019.
  27. ↑ [2] Archive INA.
  28. ↑ Italiques, deuxième chaîne de l'ORTF, 27 juillet 1972.
  29. ↑ Bains de Minuit, Jean-Luc Godard et Anna Karina, vingt ans après, Institut national de l'audiovisuel, 25 грудня 1987.
  30. ↑ Les Inrockuptibles, 16 décembre 2019
  31. ↑ Les Inrockuptibles, 30 septembre 1999[недоступне посилання]
  32. ↑ Il était une fois «Pierrot le fou» par Anna Karina Challenges
  33. ↑ The Special Presence of Anna Karina The New Yorker.
  34. ↑ Visite d'Anna Karina et films de la Nouvelle Vague à Cinemateket au mois de mai Ambafrance.
  35. ↑ Anna Karina, Souviens-toi. Institutfrancais
  36. ↑ Site Actu.fr..
  37. ↑ Le Figaro, 30 червня 2013.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Анна_Каріна&oldid=43197615