Відновлення державної незалежності України (1990—1991)

процес проголошення та становлення незалежної держави Україна

Відновлення незале́жності Украї́ни — шлях, що пройшов український народ від Декларації про державний суверенітет (16 липня) до фактичного відновлення незалежності держави, що отримала офіційну назву — Україна, проголошення Акту її незалежності (24 серпня), підтвердження цих законодавчих рішень на Всеукраїнському референдумі з обранням Президента України. Формування легітимного переходу всієї повноти влади денонсацією союзних угод про утворення СРСР (співзасновником якого була УРСР), пов'язаних розпадом СРСР.

Газета «Голос України» № 165 від 27.08.1991 р. з текстом Постанови та Акту проголошення незалежності України

Період від формування законодавства на проголошення державності, її символів та систем функціонування її народного господарства, армії тощо, закладених Декларацією про державний суверенітет.

Передісторія

ред.

Події

ред.

Суспільно-політичні процеси оновлення, розпочаті в СРСР горбачовською перебудовою, стримувалися консервативними силами, які знаходили підтримку частини суспільства. Зокрема, УРСР наприкінці 1980-х років за динамікою розгортання національно-демократичного руху відставала не тільки від радянського центру, а й від прибалтійських та південнокавказьких республік. Тим самим створювалася реальна загроза руху назад — компартійна еліта не зважувалася на самостійну політичну лінію та займала вичікувальну позицію. Проте цей стан речей вже не влаштовував українське суспільство, яке відчуло подих свободи.[1]

Перші демократичні вибори (1990)

ред.

Нова суспільна тенденція проявилася в ході виборів до Верховної Ради УРСР у березні 1990 року. Це були перші вибори на реальних, а не формальних демократичних засадах, хоча на користь кандидатів від Комуністичної партії України (КПУ) були задіяні адміністративний ресурс та ЗМІ, які в абсолютній більшості залишалися підконтрольними державі. Ознакою демократичності виборів, що проходили за мажоритарною системою, стала надзвичайно висока конкуренція між кандидатами, яким доводилося вести жорсткі дебати — цим вони принципово відрізнялися від радянської рутини підтвердження статусу народних обранців, призначених комуністичною партією.

За підсумками виборів в інших радянських республіках опозиція отримала вагомі результати, тоді як в УРСР безумовну перемогу здобула КПУ, яка і сформувала конституційну більшість. Однак проходження у парламент 111 депутатів (із 442-х) від опозиційного «Демократичного блоку» свідчило, що зрушення відбуваються і в українській громадянській думці. Ще одним доказом цього стало оновлення персонального складу Верховної Ради на 90 %. Нарешті, кардинально новим феноменом стало те, що й після обрання депутати перебували у полі постійної уваги виборців, які жваво цікавилися тим, яку політику відстоює їхній обранець у парламенті.

Новообрана Верховна Рада розпочала роботу 15 травня і відразу перетворилася на центр політичного життя республіки. Зокрема, її сесії почали тривати 60 днів замість кількох, як це було у попередній період, коли від цього органу державної влади вимагалося лише формальне схвалення рішень компартійного уряду. Опозиція створила об’єднання «Народна рада», до якого ввійшли 125 депутатів, і контролювала сім із 23-х парламентських комітетів. В умовах дедалі більшого зростання політичної активності мас навіть цих малих сил вистачало, щоб домагатися поступок від компартійної більшості з національно-культурних та політичних питань. Наприклад, використовуючи норму регламенту про те, що для кворуму необхідна присутність двох третин від кількості депутатів, опозиція могла домагатися своїх цілей погрозами бойкоту засідань.[1]

Декларація про державний суверенітет (1990)

ред.

16 липня 1990 року Верховною Радою Української PCP була прийнята Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни. Це була не перша декларація такого типу у СРСР.

Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, 16 липня 1990 р. на з'їзді КПУ прийняла резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, того ж дня депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларацію Росії та резолюцію КПУ. Це фактично була програма побудови незалежної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Але заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

Спроба державного перевороту у СРСР (ДКНС)

ред.

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціятори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Президента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП — Государственный комитет по чрезвычайному положению).

ДКНС оголосив про запровадження на пів року в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантську годину, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультимативно зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки[2][3]. Керівництво Компартії України направило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Рада України, не мають юридичної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опозиція в республіканському парламенті — засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19–22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України. Так, в м. Донецьку 19 серпня 1991 року НРУ організував пікетування Донецької міськради з вимогою визнання діяльності ДКНС (ГКЧП — рос.) злочинною і антиконституційною. В Донецькій міськраді РУХ організував Штаб спротиву ДКНС. Під впливом РУХу 20 серпня зібрана позачергова сесія депутатів міста Донецька, якою дії ДКНС засуджені і оприлюднено звернення до народу, Уряду і парламенту України дотримуватись в Україні конституційного ладу і Декларації про незалежність України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тисячі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив Президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик, десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до будинку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. Радянський період в історії країни завершився.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої відразу ж було заборонено. 30 серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному березі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської окупації.

Акт проголошення незалежності

ред.

24 серпня 1991 р. о 17:55[4] Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:

  Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України.

 

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

Питання правонаступництва

ред.

Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. проголосив Україну правонаступницею УРСР і частково правонаступницею СРСР.

22 серпня 1992 року Микола Плав'юк, останній Президент УНР в екзилі (1989—1992), урочисто передав президенту України Леоніду Кравчуку відповідні повноваження та регалії:

Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки.

Але питання правонаступництва України від УНР є символічним і неврегульоване законами України. День 22 серпня 1992 року майже ніколи не згадується.

Референдум

ред.
 
Підтримка Акту незалежності по регіонах першого рівня у відсотках.

На підтвердження Акту проголошення незалежності, Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях республіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президентом СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгортатимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

З 37 885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у голосуванні 31 891,7 тис. (84,18 %). З них позитивно відповіли 28 804,1 тис. виборців (90,32 %). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19 % громадян, у Севастополі — 57,07 %; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80 % виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95 %, у решті областей — понад 90 % громадян.

Так Ні Недійсні
90,32 % 7,58 % 2,10 %

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою самостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII століття Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності, — у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр.

Формування (утвердження) атрибутів державності

ред.

24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назву — Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав.

4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного.

15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна».

19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

Визнання України і встановлення дипломатичних зв'язків

ред.

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин.

Одначе ж, визнання незалежності України почалося з грудня 1991 року, коли було проведено референдум та обрано першого президента. Всього за період з грудня 1991 року до 27 вересня 2003 року Україну визнала 171 держава.

Дата Держава
02.12.1991   Польща
02.12.1991   Канада
03.12.1991   Угорщина
04.12.1991   Латвія
04.12.1991   Литва
05.12.1991   Аргентина
05.12.1991   Болівія
05.12.1991   Болгарія
05.12.1991   Росія
05.12.1991   Хорватія
06.12.1991   Куба
08.12.1991   Чехословаччина
09.12.1991   Естонія
11.12.1991   Словенія
12.12.1991   Грузія
16.12.1991   Туреччина
18.12.1991   Швеція
18.12.1991   Норвегія
20.12.1991   Киргизстан
20.12.1991   Туркменістан
21.12.1991   Сьєрра-Леоне
23.12.1991   Казахстан
23.12.1991   Коста-Рика
23.12.1991   Ліхтенштейн
23.12.1991   Швейцарія
24.12.1991   Афганістан
24.12.1991   Лівія
24.12.1991   Монголія
25.12.1991   Вірменія
25.12.1991   Ізраїль
25.12.1991   Іран
25.12.1991   Мексика
25.12.1991   США
25.12.1991   Таджикистан
25.12.1991   Туніс
26.12.1991   Австралія
26.12.1991   Бразилія
26.12.1991   Індія
26.12.1991   Німеччина
26.12.1991   Перу
26.12.1991   Північна Корея
26.12.1991   Таїланд
26.12.1991   Уругвай
27.12.1991   Алжир
27.12.1991   Білорусь
27.12.1991   В'єтнам
27.12.1991   Камбоджа
27.12.1991   КНР
27.12.1991   Кіпр
27.12.1991   Молдова
27.12.1991   Франція
28.12.1991   Індонезія
28.12.1991   Італія[5]
28.12.1991   Йорданія
28.12.1991   Оман
28.12.1991   Сирія
28.12.1991   Японія[6]
29.12.1991   Бангладеш
30.12.1991   Замбія
30.12.1991   Ліван
30.12.1991   Марокко
30.12.1991   Намібія
30.12.1991   Південна Корея[7]
30.12.1991   Фінляндія
31.12.1991   Бельгія
31.12.1991   Велика Британія[8]
31.12.1991   Греція
31.12.1991   Данія
31.12.1991   Ірландія
31.12.1991   Іспанія
31.12.1991   Люксембург
31.12.1991   Малайзія
31.12.1991   Нідерланди
31.12.1991   Пакистан
01.01.1992   Ірак
01.01.1992   Панама
02.01.1992   Еквадор
02.01.1992   Ефіопія
02.01.1992   Лаос
02.01.1992   Палестина
03.01.1992   Єгипет
03.01.1992   Непал
03.01.1992   Сінгапур
04.01.1992   Албанія
04.01.1992   Узбекистан
05.01.1992   Бахрейн
05.01.1992   Ємен
05.01.1992   Малі
06.01.1992   Бурунді
06.01.1992   Джибуті
07.01.1992   Португалія
08.01.1992   Гаяна
08.01.1992   Румунія
09.01.1992   Бенін
09.01.1992   Венесуела
09.01.1992   Чилі
10.01.1992   Габон
10.01.1992   Гвінея
15.01.1992   Австрія
15.01.1992   Ямайка
16.01.1992   Буркіна-Фасо
16.01.1992   Кабо-Верде
17.01.1992   Екваторіальна Гвінея
19.01.1992   Ісландія
20.01.1992   ОАЕ
22.01.1992   Філіппіни
24.01.1992   Лесото
06.02.1992   Азербайджан
07.02.1992   Руанда
08.02.1992   Ватикан
11.02.1992   Ботсвана
12.02.1992   Шрі-Ланка
13.02.1992   Уганда
14.02.1992   ПАР
27.02.1992   Нова Зеландія
04.03.1992   Мадагаскар
05.03.1992   Мальта
09.03.1992   Зімбабве
11.03.1992   Нігерія
17.03.1992   Мозамбік
25.03.1992   Республіка Конго
01.04.1992   Парагвай
20.04.1992   Боснія та Герцеговина
22.04.1992   Гана
25.04.1992   Судан
25.04.1992   Югославія
27.05.1992   Колумбія
02.06.1992   Сенегал
08.06.1992   Маврикій
08.06.1992   Танзанія
17.06.1992   Камерун
30.09.1992   Мавританія
20.10.1992   Кот-д'Івуар
25.10.1992   Сальвадор
26.10.1992   Гватемала
30.11.1992   Нікарагуа
10.01.1993   Чад
27.01.1993   Антигуа і Барбуда
24.03.1993   Мальдіви
13.04.1993   Барбадос
13.04.1993   Катар
15.04.1993   Саудівська Аравія
18.04.1993   Кувейт
06.05.1993   Кенія
07.06.1993   Коморські Острови
23.07.1993   Македонія
20.12.1993   Еритрея
10.11.1993   Того
15.04.1994   Союзна Республіка Югославія
30.09.1994   Ангола
30.09.1994   Сейшельські Острови
14.06.1995   Центральноафриканська Республіка
30.10.1995   Сан-Марино
22.12.1995   Маршаллові Острови
19.04.1996   Андорра
03.10.1997   Бруней
16.04.1998   Сан-Томе і Принсіпі
13.05.1998   Есватіні
24.09.1998   Ліберія
19.01.1999   М'янма
13.04.1999   Демократична Республіка Конго
02.07.1999   Гамбія
17.09.1999   Федеративні Штати Мікронезії
27.09.1999   Тринідад і Тобаго
29.09.1999   Вануату
01.10.1999   Беліз
01.10.1999   Нігер
21.09.2000   Домініканська Республіка
17.09.2002   Гондурас
03.02.2003   Гвінея-Бісау
27.09.2003   Багамські Острови
27.09.2003   Східний Тимор

Співдружність Незалежних Держав

ред.

Незалежна Україна

ред.

Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільстві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримали ідею незалежності. Соціально-економічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршувалося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко поліпшиться, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до намагання радянських республік здобути незалежність і не заважало розпаду СРСР. Україна стала суверенною державою без кровопролиття, мирним шляхом.

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. а б Головко В. В. Національно-демократична революція 1990—1991 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2019. — Т. Україна—Українці. — Кн. 2. — 842 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1740-5.
  2. Стенограма пленарного засідання 24 серпня 1991 року
  3. День, що змінив хід історії // Василь [Архівовано 2016-08-22 у Wayback Machine.] Туглук. Урядовий кур'єр, 23 серпня 2011
  4. Незалежна Україна. Історична правда. Процитовано 6 квітня 2022.
  5. Хроніка двосторонніх відносин[недоступне посилання з червня 2019]
  6. Історія двосторонніх відносин // Посольство України в Японії
  7. Історія двосторонніх відносин // Посольство України в Республіці Корея
  8. Філоненко Д. Велика Британія || великій Україні // Молодь України. || № 27. || 27.07.2007. || С. 07.

Джерела та література

ред.

Посилання

ред.