Кінь дикий

? Тарпан
Охоронний статус
Вимерлий  (1909) (МСОП 3.1)
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota) Царство: Тварини (Animalia) Тип: Хордові (Chordata) Клас: Ссавці (Mammalia) Ряд: Конеподібні (Equiformes) Родина: Коневі (Equidae) Рід: Кінь (Equus) Підрід: Equus Вид: Кінь дикий (Equus ferus) Підвид: Тарпан
Триноміальна назва
Equus ferus ferus Boddaert, 1785
Синоніми
equiferus Pallas, 1811 gmelini Otto Antonius, 1912 sylvestris Brincken, 1826 silvaticus Vetulani, 1928. tarpan Pidoplichko, 1951
Посилання
Вікісховище: Equus ferus ferus ITIS: 926237

Кінь дикий, або тарпан (Equus caballus ferrus, також Equus caballus gmelini) — представник роду Кінь (Equus), дика форма виду Equus caballus, найімовірніший пращур одомашненого свійського коня (Equus caballus caballus).

Таксономія

Один з трьох загальновизнаних підвидів виду Equus caballus:

• Equus caballus ferus — Кінь дикий, або тарпан (інколи розрізняють лісову і степову форми),
• Equus caballus przewalskii — Кінь Пржевальського, або тарпан джунгарський.
• Equus caballus caballus — Кінь свійський (вкл. все різноманіття робочих і скакових коней), нерідко розглядається як підвид Коня Пржевальського при визнанні останнього окремим видом.

Опис і поширення

Вимерлий європейський дикий кінь, невеликий на зріст (висота в холці 107 — 130 см). Однією з ознак, окрім малого зросту, є темний «ремінь» уздовж хребта, а також відсутність чілки і неповисла грива. Травоїд; у минулому досить поширений у степах і лісостепах Європи.

Тарпани були маленького зросту з відносно грубою горбоносою головою, загостреними вухами, густою короткою хвилястою, майже кучерявою шерстю, яка ставала довшою взимку, короткою, густою, кучерявою гривою і хвостом середньої довжини. Влітку колір був рівномірний чорно-бурий, жовто-бурий або брудно-жовтий, взимку ясніший, мишачий (мишаста масть) з широкою темною смугою вздовж спини. Ноги, грива та хвіст — темні. Густа шерсть дозволяла тарпанам переживати холодні зими. Міцні копита не вимагали підків.

Тарпани водилися табунами, іноді по кілька сотень голів, які розпадалися на маленькі групи з жеребцем на чолі. Тарпани були вкрай дикі, обережні та полохливі.

Історія знищення

Загальноприйнято вважати, що тарпани вимерли через оранки степів під поля. Їх витіснили стада домашніх тварин, які займали пасовища і водопій. Також в деяких країнах м'ясо тарпанів вживали в їжу.

Через те, що ці коні надавали великої шкоди посівам, їх почали нищити. До початку XVII століття деякі міста Європи містили загони стрільців, які полювали на диких коней, що спустошували поля.

У 1918 році в маєтку поблизу Миргорода на Полтавщині (Україна) помер останній (степовий) тарпан. Нині череп цього тарпана зберігається в Зоологічному музеї МДУ, а скелет — у Зоологічному інституті Академії наук у Санкт-Петербурзі.

У 1814 році в Пруссії кілька тисяч нагоничів оточили в Дуйсбургському лісі останні табуни лісових коней і знищили їх. Всього було вбито 260 тварин.

В Україні раніше був досить численний; окультурення степів спричинилося до зникнення тарпанів (останній екземпляр відловлено у 1886 біля села Нововоронцовка на Херсонщині).

Спроби відтворення виду

У польській частині Біловезької Пущі з особин, зібраних по селянських господарствах (у яких в різний час опинилися тарпани і дали потомство), були штучно відновлені так звані тарпановидні коні (польський коник), що зовні виглядають точно як тарпани, і випущені на волю. Згодом тарпановидні коні були завезені й в білоруську частину Біловезької Пущі.

З 2014-го року проект по розведенню тарпановидних коней запущений в Україні. Близько 30 особин завезено в Парк природи «Беремицьке» (Козелецький район, Чернігівська область).

У 1999 році Всесвітній фонд природи (WWF) в рамках проекту завіз в околиці озера Папес на південному заході Латвії 18 коней. На 2008 рік їх там було вже близько 40.

Цікаві факти

ЕКр1 «Тарпан»

На честь дикого коня тарпана було названо швидкісний потяг ЕКр1 «Тарпан» виробництва Крюківського вагонобудівного заводу, що у місті Кременчук, Полтавської області. Поїзд належить Українській залізничній швидкісній компанії.

Література

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Гептнер В. Г. О тарпанах // Зоол. журн. — 1955. — 34, № 6. — С. 1404—1423.
• Кириков С. В. Человек и природа степной зоны. Конец X — середина XIX в. (Европейская часть СССР). — М.: Наука, 1983. — 126 с.
• Кінь Пржевальського (Equus Przewalskii Pol., 1881): Проблеми збереження та повернення в природу (Матеріали VI Міжнародного симпозіуму, присвяченого 100 — річчю розведення виду в заповіднику «Асканія-Нова») // Вестик зоологии — 1999. — Окремий випуск № 11.—240 с. (у тому числі Зміни фауни унгулят України в історичні часи)
• Сокур І. Т. Історичні зміни та використання фауни ссавців України. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. — 84 с.
• Кузьмина И. Е. Лошади Северной Евразии от плиоцена до современности. — СПб, 1997. — 224 с. — (Тр. ЗИН РАН; Том 273).

Посилання

• Тарпан // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1966. — Т. 8, кн. XV : Літери Ст — Уц. — С. 1880. — 1000 екз.
• Кінь дикий в Червоній книзі України
• Дикі коні. Прямий предок коня — Тарпан. (рос.)