Кінь дикий

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 23:19, 28 жовтня 2023, створена Easy Wind (обговорення | внесок) (- доповнення (оновлення)+відп.посил.на джер.інф.)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Тарпан (значення).
Тарпан

Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Непарнокопитні (Equiformes)
Родина: Коневі (Equidae)
Рід: Кінь (Equus)
Підрід: Equus
Вид: Кінь дикий (Equus ferus)
Підвид: Тарпан
Триноміальна назва
Equus ferus ferus
Boddaert, 1785
Синоніми
equiferus Pallas, 1811

gmelini Otto Antonius, 1912
sylvestris Brincken, 1826
silvaticus Vetulani, 1928.
tarpan Pidoplichko, 1951

Посилання
Вікісховище: Equus ferus ferus
ITIS: 926237

Кінь дикий, або тарпан (Equus caballus ferrus, також Equus caballus gmelini) — представник роду Кінь (Equus), дика форма виду Equus caballus, найімовірніший пращур одомашненого свійського коня (Equus caballus caballus).

Таксономія

Один з трьох загальновизнаних підвидів виду Equus caballus[1]:

  • Equus caballus ferus — Кінь дикий, або тарпан (інколи розрізняють лісову і степову форми),
  • Equus caballus przewalskii — Кінь Пржевальського, або тарпан джунгарський.
  • Equus caballus caballus — Кінь свійський (включаючи все різноманіття робочих і скакових коней), нерідко розглядається як підвид Коня Пржевальського при визнанні останнього окремим видом.

Опис і поширення

Вимерлий європейський дикий кінь, невеликий на зріст (висота в холці 107 — 130 см). Однією з ознак, окрім малого зросту, є темний «ремінь» уздовж хребта, а також відсутність чубчика та неповисла грива. Травоїд; у минулому досить поширений у степах і лісостепах Європи.

Тарпани були маленького зросту з відносно грубою горбоносою головою, загостреними вухами, густою короткою хвилястою, майже кучерявою шерстю, яка ставала довшою взимку, короткою, густою, кучерявою гривою і хвостом середньої довжини. Влітку колір був рівномірний чорно-бурий, жовто-бурий або брудно-жовтий, взимку ясніший, мишачий (мишаста масть) з широкою темною смугою вздовж спини. Ноги, грива та хвіст — темні. Густа шерсть дозволяла тарпанам переживати холодні зими. Міцні копита не вимагали підків.

Тарпани водилися табунами, іноді по кілька сотень голів, які розпадалися на маленькі групи з жеребцем на чолі. Тарпани були вкрай дикі, обережні та полохливі.

Історія знищення

Загальноприйнято вважати, що тарпани вимерли через оранки степів під поля. Їх витіснили стада домашніх тварин, які займали пасовища і водопій. Також у деяких країнах м'ясо тарпанів вживали в їжу.

Через те, що ці коні завдавали великої шкоди посівам, їх почали нищити. До початку XVII століття деякі міста Європи мали загони стрільців, які полювали на диких коней, що спустошували поля.

У 1814 році в Пруссії кілька тисяч нагоничів оточили в Дуйсбурзькому лісі останні табуни лісових коней і знищили їх. Всього було вбито 260 тварин.

В Україні раніше тарпан був досить численний; окультурення степів спричинилося до зникнення тарпанів (останній екземпляр відловлено у 1886 році біля села Нововоронцовка на Херсонщині).

У 1918 році в маєтку поблизу Миргорода на Полтавщині (Україна) помер останній (степовий) тарпан. Нині череп цього тарпана зберігається в Зоологічному музеї МДУ, а скелет — у Зоологічному інституті Академії наук у Санкт-Петербурзі.

Спроби відтворення виду

У польській частині Біловезької Пущі з особин, зібраних по селянських господарствах (у яких у різний час опинилися тарпани та дали потомство), були штучно відновлені так звані тарпановидні коні (польський коник), що зовні виглядають точно як тарпани, і випущені на волю. Згодом тарпановидні коні були завезені й в білоруську частину Біловезької Пущі.

З 2014-го року проєкт з розведення тарпановидних коней запущений в Україні. Близько 30 особин завезено в Парк природи «Беремицьке» (Козелецький район, Чернігівська область).

У 1999 році Всесвітній фонд природи (WWF) в рамках проєкту завіз в околиці озера Папес на південному заході Латвії 18 коней. На 2008 рік їх там було вже близько 40.

Проте, в XXІ столітті винищення диких коней продовжується в Австралії. Влада Австралії вже намагалася скоротити популяцію в 2000 році, вбиваючи їх з гелікоптера. Тоді, як повідомляло видання The Independent, за три дні було застрелено понад 600 диких коней, однак реакція громадськості призвела до перерви цих заходів на два десятиліття. Вже в 2023 році міністерство навколишнього середовища Нового Південного Уельсу заявило, що здичавілі коні загрожують місцевій дикій природі і більшість з них потрібно вбити. Мова йде про популяцію близько 19000 диких коней, яких називають “брамбі” та яка мешкає в парку, що розташований на південному заході Австралії. Планується скоротити чисельність диких коней до 2027 року — до 3000 особин[2][3].

Цікаві факти

ЕКр1 «Тарпан»

На честь дикого коня тарпана було названо швидкісний потяг ЕКр1 «Тарпан» виробництва Крюківського вагонобудівного заводу, що у місті Кременчук Полтавської області. Поїзд належить Українській залізничній швидкісній компанії.

Примітки

  1. ↑ Вид Equus caballus // Види ссавців світу 2005. Архів оригіналу за 26 вересня 2012. Процитовано 29 червня 2011. {{cite web}}: Недійсний |url-status=yes (довідка)
  2. ↑ Australia plans to kill thousands of wild horses by shooting them from helicopters, environment official says. // By Charles R. Davis. Oct 28, 2023, 9:12 PM GMT+3
  3. ↑ Австралія планує вбити тисячі диких коней, стріляючи в них з гелікоптерів – Insider. 28.10.2023, 23:34

Література

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
  • Гептнер В. Г. О тарпанах // Зоол. журн. — 1955. — 34, № 6. — С. 1404—1423.
  • Кириков С. В. Человек и природа степной зоны. Конец X — середина XIX в. (Европейская часть СССР). — М.: Наука, 1983. — 126 с.
  • Кінь Пржевальського (Equus Przewalskii Pol., 1881): Проблеми збереження та повернення в природу (Матеріали VI Міжнародного симпозіуму, присвяченого 100 — річчю розведення виду в заповіднику «Асканія-Нова») // Вестик зоологии — 1999. — Окремий випуск № 11.—240 с. (у тому числі Зміни фауни унгулят України в історичні часи [Архівовано 6 березня 2016 у Wayback Machine.])
  • Сокур І. Т. Історичні зміни та використання фауни ссавців України. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. — 84 с.
  • Кузьмина И. Е. Лошади Северной Евразии от плиоцена до современности. — СПб, 1997. — 224 с. — (Тр. ЗИН РАН; Том 273).

Посилання


Кінь Це незавершена стаття про коней.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Кінь_дикий&oldid=40798483