Родезія
| Rhodesia Republic of Rhodesia Родезія (1965–1970) Республіка Родезія (1970–1979) | |||||
| Невизнана держава | |||||
| |||||
| |||||
| Девіз лат. Sit Nomine Digna "Нехай вона буде гідна імені" | |||||
| Гімн "God Save the Queen" (1965–1970) (1974–79) | |||||
.svg) | |||||
| Столиця | Солсбері | ||||
| Мови | англійська (de facto офіційна) | ||||
| Форма правління | унітарна парламентська конституційна монархія (1965–1970) унітарна парламентська республіка (1970–1979) | ||||
| Президент | |||||
| - 1970—1975 | Кліффорд Дюпонт | ||||
| - 1976—1978 | Джон Вратхолл | ||||
| Прем'єр-міністр | |||||
| - 1965—1979 | Ян Сміт | ||||
| Історичний період | Холодна війна | ||||
| - Незалежність | 11 листопада | ||||
| - Оголошення республіки | 2 березня 1970 | ||||
| - Зімбабве-Родезія | 1 червня 1979 | ||||
| - Зімбабве | 17 квітня 1980 | ||||
| Площа | |||||
| - 1978 | 390 580 км2 | ||||
| Населення | |||||
| - 1978 | 6 930 000 осіб | ||||
| Густота | 17,7 осіб/км² | ||||
| Валюта | Фунт (до 1970) Долар (з 1970) | ||||
| |||||
.svg){kind=small}
.svg)
Роде́зія (англ. Rhodesia [roʊˈdiːʒə], [roʊˈdiːʃə][1]; шона Rodizha; офіційно з 1970 Республіка Родезія (Republic of Rhodesia[2])) — невизнана держава в Південній Африці що існувала з 1965 по 1979, за територією еквівалентна сучасному Зімбабве. Родезія була de facto державою-спадкоємицею британської колонії Південна Родезія, яка мала самоврядування після здобуття відповідального уряду[en] в 1923. Родезія, яка не мала виходу до моря, межувала з Південно-Африканською Республікою на півдні та Бечуаналендом (пізніше Ботсваною) на південному заході, Замбією (колишня Північна Родезія) на північному заході та Мозамбіком (провінція Португалії до 1975) на сході. З 1965 по 1979 Родезія була однією з двох незалежних держав на африканському континенті, якими керувала біла меншість європейського походження та культури[en], іншою була Південно-Африканська Республіка.
Колонізація Родезії білими поселенцями відбулася в кінці 19 століття, одразу наштовхнувшись на спротив місцевого населення[3].
У 1960 році Велика Британія пообіцяла надати африканським країнам незалежність з гарантією того, що ними керуватиме темношкіра більшість. В грудні 1963 року тодішній прем’єр-міністр Великої Британії сер Алек Дуглас-Хом наполягав на тому, що передумови переговорів про незалежність залежать від того, що він назвав «п’ятьма принципами» – безперешкодний шлях до правління представників расової більшості, гарантія проти впровадження будь-яких законів, що рішуче шкодять інтересам темношкірого населення, «покращення політичного статусу» місцевих африканців, припинення офіційної расової дискримінації та політичне врегулювання, яке могло б бути «прийнятним для всього населення»[4][5]. Майбутній лейбористський уряд на чолі з Гарольдом Вільсоном зайняв ще жорсткішу позицію, вимагаючи виконання цих умов до того, як буде встановлена та визнана незалежність[6]. Водночас серед білого населення Родезії зростала занепокоєння з приводу неминучої капітуляції й подальшого життя під керівництво темношкірого населення. Керуючись своїми побоюваннями, 11 листопада 1965 р. білі родезійські активісти в односторонньому порядку проголосили незалежність, яка, втім, ніколи не була визнана жодною країною світу, однак такий стан справ неофіційно підтримувався Південною Африкою[7] та Португалією[8].
Новий уряд білої меншості офіційно надав право голосу кожному, незалежно від раси, але успішно і навмисно усував переважну більшість темношкірих від більшості свобод, в тому числі голосування, запровадивши цензуру. Расистська політика уряду в поєднанні з великою економічною нерівністю між білими й чорними (білі володіли більшою частиною частина родючої землі, тоді як чорні були змушені віддавати свої землі через примусове виселення) провокували напругу між тубільцями та урядом. Так, протягом 1930-х років Південна Родезія прийняла законодавчу базу для сегрегації, яка включала Закон про розподіл землі, Закон про примирення в промисловості (закон про процедури узгодження трудових відносин у промисловості), Закон про реєстрацію тубільців (закон, що стосується цивільної реєстрації корінних громадян) та Закон про господарів і слуг (закон про відносини між панами та підсобними особами)[9] . На початку 1960-х років у Південній Родезії проживало 270 000 білих і понад 4 мільйони темношкірих. Чинні партії та організації, що борються за рівні права темношкірих людей, були систематично заборонені, а їхніх лідерів та учасників арештовували та переслідували.
У 1964 році зростальне невдоволення білих безперервними переговорами відіграло важливу роль у скиданні Вінстона Філда з посади прем'єр-міністра Південної Родезії. Філда змінив Ян Сміт, голова консервативної партії Родезійського фронту і відвертий критик будь-якого негайного переходу до правління більшості. Сміт, перший лідер колонії, що народився в Родезії, незабаром став уособлювати опір лібералам у британському уряді та тим, хто агітує за зміни вдома.
Сесіль Джон Родс (англ. Cecil John Rhodes), засновник компанії «Де Бірс», приїхав до Південної Африки в 1870 році, на самому початку діамантового буму. У 17 років у нього не було грошей, щоб почати власний бізнес. Тому, об'єднавши свої зусилля з англійцем Чарльзом Рудом, він виписав з метрополії холодильну установку для виготовлення харчового льоду. За один сезон вони заробили 1500 фунтів і змогли викупити більшу частину алмазного родовища, що стало основою корпорації «Де Бірс».
Британський уряд погодився, що компанія Родса, Британська Південно-Африканська Компанія (БПАК), буде керувати територією від Лімпопо до озера Танганьїка як протекторатом. Королева Вікторія підписала відповідну хартію у 1889 році. Сесіль Джон Родс став диктатором більшої частини Південної Африки. На його честь було названо країну Родезія.
.svg)
Генерал-губернатори:
- 1953—1957 Лорд Ллевеллін
- 1957—1963 Граф Саймон Ремсі Делхаузі
- 1963 Сер Гемфрі Гіббс
Прем'єр-міністри:
- 1953—1956 Сер Годфрі Хаггінс
- 1956—1963 Сер Рой Веленскі
- ↑ Chambers, Allied (1998). The Chambers Dictionary. Allied Publishers. с. 1416. ISBN 978-81-86062-25-8.
- ↑ 46. Rhodesia/Zimbabwe (1964-present). uca.edu.
- ↑ Rogers 1998, s. 37.
- ↑ Chronology: Rhodesia UDI: Road to Settlement (PDF). Lse.ac.uk. Архів (PDF) оригіналу за 12 вересня 2012. Процитовано 9 жовтня 2012.
- ↑ United Nations High Commissioner for Refugees. Refworld | Chronology for Europeans in Zimbabwe. UNHCR. Архів оригіналу за 16 квітня 2013. Процитовано 9 жовтня 2012.
- ↑ Waddy, Nicholas L. (2017). Free and Fair? Rhodesians Reflect on the Elections of 1979 and 1980. doi:10.1080/17532523.2017.1357323.
- ↑ When Sanctions Worked: The Case of Rhodesia Reexamined. Africafocus.org. Процитовано 9 de octubre de 2012.
- ↑ Okoth, Assa (2006), A History of Africa: Volume 2: 1915–1995, East African Educational Publishers Ltd, ISBN 9966-25-358-0
- ↑ Chanaiwa, 2010 p. 298–300, Estas leis eram inclinadas em favorecer a minoria branca, que correspondia a cerca de 5% da população total
- Northern Rhodesia and Zambia.Photographs and Information from the Fifties and Sixties
- Від Родезії до Зімбабве, або Як за 25 років розвалити успішну країну (рос.)
- Каталог банкнот Родезії (рос.)
 | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |
.svg){kind=small}
|
Це незавершена стаття про Родезію. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
|
Це незавершена стаття про Зімбабве. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
|
Це незавершена стаття про Замбію. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |