Загибель богів (фільм)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Загибель богів.
Загибель богів
La caduta degli dei
Оригінальний постер до фільму
Жанрісторична драма
РежисерЛукіно Вісконті
ПродюсерАльфред Леві
Евер Хаггіаг
СценаристНікола Бадалукко
Лукіно Вісконті
Енріко Медіолі
У головних
ролях		Дірк Богард
Інгрід Тулін
Гельмут Бергер
ОператорПаскуаліно Де Сантіс
Армандо Наннуцці
КомпозиторМоріс Жарр
МонтажРуджеро Мастроянні
ХудожникVincenzo Del Pratod
КінокомпаніяEichberg-Film GmbH
Ital-Noleggio Cinematografico
Praesidens
Pegaso Cinematografica
Дистриб'юторWarner Brothers і Netflix
Тривалість167 хв.
Моваіталійська, німецька
КраїнаІталія Італія
 ФРН
Рік1969
Дата виходу14 жовтня 1969 (Рим, Італія)
IMDbID 0064118

«Загибель богів» (італ. La caduta degli dei) — кінофреска Лукіно Вісконті (1969) про розпад сімейства промислової аристократії (на кшталт Круппів з Ессену) і про події, пов'язані з ніччю довгих ножів в Третьому Рейху. Головні ролі виконали Гельмут Бергер, Дірк Богард та Інгрід Тулін. Фільм мав приголомшливий успіх у європейському прокаті[1]. Він відкриває собою «німецьку трилогію» Вісконті і низку авторських стрічок про нацизм і його витоки[1].

Сюжет

[ред. | ред. код]

Німеччина, 27 лютого 1933 року. Барон Йоахім фон Ессенбек, глава металургійного концерну, святкує день свого народження у колі родичів і наближених. Тут зібралися: молодший син Йоахіма, Костянтин фон Ессенбек з сином Гюнтером; онучата племінниця Елізабет і її чоловік Герберт Тальман, віце-президент концерну; вдова старшого сина Йоахіма, Софі фон Ессенбек, її син Мартін, законний спадкоємець надбання фірми, а також її коханець Фрідріх Брукман, виконавчий директор сталеливарних заводів. Крім того, серед присутніх кузен Софі — гауптштурмфюрер СС Ашенбах.[2]

Коли Мартін переодягнений як жінка імітує танець Марлен Дітріх з «Блакитного ангела», урочистість перериває термінове повідомлення з Берліна про підпал Рейхстагу. Глава сім'ї оголошує своє рішення призначити віце-президентом Костянтина, члена нацистської партії, що займає важливий пост в СА. Відправлений у відставку Герберт, людина ліберальних переконань, розуміє, що тепер він може врятуватися лише втечею за кордон. Користуючись ситуацією, Фрідріх, підбурений Софі і Ашенбахом, вночі вбиває старого Йоахіма в його спальні; злочин приписують Гербертові, який втік.

Відтепер формальним голавою концерну повинен стати спадкоємець — Мартін, зіпсований юнак із скутою волею. За підмовою матері він висуває на пост президента Фрідріха. Після самогубства дівчинки-єврейки Лізи Келлер, яку спокусив Мартін, обізнаний Костянтин починає шантажувати Мартіна, і той у паніці ховається на горищі замку. Софі домовляється з Ашенбахом про те, як зам'яти цю справу, і як усунути Костянтина за допомогою Фрідріха.

Удосвіта 30 червня 1934 року в Бад-Вісзе, в розташування загонів СА, де напередодні відбулося свято, що закінчилося п'яною оргією, прибуває загін СС на чолі з Ашенбахом, щоб винищити присутніх тут штурмовиків (див. Ніч довгих ножів). У цій акції бере участь Фрідріх, який, виконуючи волю Софі, розстрілює Костянтина з автомата. Всіляко провокуючи боротьбу за владу в сімействі Ессенбеків, есесівець Ашенбах використовує кожного з учасників цієї боротьби в інтересах нацистської справи.

Софі усуває Елізабет, домігшись відправлення її до концтабору, де та згодом помирає, та інтернування дітей, щоби змусити її чоловіка Герберта повернутися і передати себе до рук гестапо. Ашенбах переконує юного Гюнтера, сина Костянтина, вступити в лави гітлерівської партії, але головну свою ставку робить тепер на Мартіна, розпалюючи в ньому жагу влади і його приховану ненависть до матері, яка пригнічує його волю.

Прагнучи до самоствердження, Мартін ґвалтує матір. Незабаром він, вже одягнений в мундир СС, влаштовує у фамільному замку бенкет з нагоди її весілля з Брукманом. Пройшовши ритуал вінчання, напівбожевільна Софі і покірний Фрідріх отримують від Мартіна «в подарунок» ампули з ціаністим калієм. У фіналі Мартін у нацистському вітанні застигає над трупами наречених.

В ролях

[ред. | ред. код]
Гельмут Грім (Ашенбах) і Гельмут Бергер (Мартін фон Ессенбек)
Гельмут Бергер у сцені імітації виступу героїні Марлен Дітріх у фільмі «Блакитний ангел»
Актор Роль
Гельмут Бергер Мартін фон Ессенбек Мартін фон Ессенбек
Дірк Богард Фрідріх Брукман Фрідріх Брукман
Інгрід Тулін Софі фон Ессенбек Софі фон Ессенбек
Гельмут Грім Ашенбах Ашенбах
Рено Верле Гюнтер фон Ессенбек Гюнтер фон Ессенбек
Умберто Орсіні Герберт Тальман Герберт Тальман
Рейнгард Кольдехоф Константин фон Ессенбек Константин фон Ессенбек
Альбрехт Шьонхальс Йоахім фон Ессенбек Йоахім фон Ессенбек
Флорінда Болкан Ольга Ольга
Нора Річчі гувернантка гувернантка
Шарлотта Ремплінг Елізабет Тальман Елізабет Тальман
Ірина Ванка Ліза Ліза
Карін Миттендорф Тільда Тальман Тільда Тальман
Валентина Річчі Еріка Тальман Еріка Тальман
Вольфганг Хіллінгер Янек Янек
Естер Карлоні Маделіна Маделіна

Витоки

[ред. | ред. код]

Ідея зняти фільм про витоки нацизму виникла у Вісконті з планів перезняти «Макбет» на сучасному історичному матеріалі[1]. Роздумуючи про можливі відповідності сюжету шекспірівської п'єси в сучасній історії, він наштовхнувся на журнальну статтю про сімейство Круппів, яке фінансувало військову індустрію Третього рейху[1]. Під час роботи над сценарієм в сюжет були введені мотиви «Царя Едіпа» (інцестний зв'язок сина з матір'ю) і «Гамлета» (син-ізгой, що мстить матері і її коханцеві)[1]. Історія морального розкладання сімейства була переосмислена як образ «загибелі богів» — падіння патріархальної Європи з її віковими культурними засадами. На думку кінокритика А. Плахова, Вісконті вдалося сплавити воєдино міф і історію, заримувати сімейне і соціальне[3].

Реакція

[ред. | ред. код]

По виходу фільму в прокат одні рецензенти паплюили його за декадентство і незграбне жонглювання літературними ремінісценціями, що приїлися, інші — порівнювали з творами оперного мистецтва. За словами одного французького критика, «Загибель богів» — це «шекспірівська трагедія, поставлена як опера Вагнера»[4]; інший критик писав, що це історія Круппів, побачена очима Верді[5]. Фільм висувався на премії «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій і «Золотий глобус» самому багатообіцяючому новачкові (Гельмут Бергер). У американський прокат стрічка вийшла в урізаному вигляді (без сцени оргії) і під іншою назвою — «Прокляті» (The Damned).

Вплив

[ред. | ред. код]

Слідом за «Загибеллю богів» з'явилося декілька інших фільмів, що шукали витоки фашизму в сексуальних перверсіях; серед них найбільш відомі: «Конформіст» Б. Бертолуччі (1970), «Нічний портьє» Ліліані Кавані (1974), «Салон Кітті» Тінто Брасса (1976). Зображений Вісконті образ що знищує себе зсередини сім'ї був переосмислений Фр. Копполою у «Хрещеному батьку» (1972)[6] і П. Шеро в «Королеві Марго» (1994)[7]. Особливо незабутнє враження «Загибель богів» справила на Фассбіндера, який вважав його чи не найбільшим з усіх фільмів[8] і неодноразово цитував з нього окремі сцени (наприклад, в «Китайській рулетці»)[9].

Література

[ред. | ред. код]
  • Сценарій фільму у книзі: Висконти о Висконти. — Радуга, 1990. — 448 с. — 50000 прим. — ISBN 5-05-002566-4.(рос.)

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д Bacon, Henry. Visconti: Explorations of Beauty and Decay. Cambridge University Press, 1998. ISBN 978-0-521-59960-3. Pages 145–148.
  2. ↑ У монографії про Вісконті Г. Бекон відмічає, що в родинних стосунках Ессенбеков можна розібратися тільки після неодноразових переглядів фільму.
  3. ↑ Фильм «Гибель богов» — Рецензия (4 из 4) — Афиша. Архів оригіналу за 4 листопада 2014. Процитовано 2 грудня 2014.
  4. ↑ Ъ-Газета — «Гибель богов» на НТВ. Архів оригіналу за 3 листопада 2014. Процитовано 2 грудня 2014.
  5. ↑ Peter E. Bondanella. Italian Cinema: From Neorealism to the Present. Continuum International Publishing Group, 2001. ISBN 0-8264-1247-5. Page 264.
  6. ↑ Geoffrey Nowell-Smith. Luchino Visconti. British Film Institute, 2003. 3rd edition. Page 211.
  7. ↑ Julianne Pidduck. La reine Margot (Patrice Chéreau, 1994). University of Illinois Press, 2005. ISBN 978-0-252-07331-1. Page 17.
  8. ↑ Fassbinder über Fassbinder. ISBN 978-3-88661-268-0. Page 358.
  9. ↑ Ъ-Газета — Ретроспектива Фасбиндера на НТВ. Архів оригіналу за 4 листопада 2014. Процитовано 2 грудня 2014.

Посилання

[ред. | ред. код]


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Загибель_богів_(фільм)&oldid=41327084