Царицинський похід
Нейтральність цієї статті під сумнівом. (вересень 2015) |
Царицинський похід | |||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|
Історія Донбасу в 1917-1921 рр. | |||||||
На шляху до Царицина. | |||||||
| |||||||
Сторони | |||||||
Донська республіка | 5-та армія (РСЧА) | ||||||
Командувачі | |||||||
Краснов Петро Миколайович .
Мамонтов Костянтин Костянтинович Піцхелаурі Олександр Петрович |
. | ||||||
Військові сили | |||||||
5 Українська армія
1-й Луганський соціалістичний загін 1-й Донецький революційний полк | |||||||
Втрати | |||||||
За версією : убито, поранено, захоплено в полон |
За версією : вбито, 600-1000 поранено |
Царицинський похід (26 квітня — 3 липня 1918) — похід відступаючої 5-та армія (РСЧА), разом із матеріальним майном з території УНР під натиском Армії УНР та німецьких військ із Мілерово в Царицин.
1 квітня 1918 Центральний ревком Донбасу наказав усім ревкому приступити до евакуації майна. У наказі пропонувалося вивезти запаси зброї, хліба, банківські та поштові цінності, майно друкарень, у тому числі і приватних паперів. В останній момент потрібно було зняти всі телефонні апарати і апаратуру центральних телефонних станцій.
Вивіз цінностей йшов у двох напрямах: перший Дебальцеве — Зверево — Царицин; другий Таганрог — Ростов, Луганськ Міллерово Воронеж. У ряді міст створювалися свої евакуаційні комісії. У Юзівську евакуаційну комісію входили П. Алфьоров, Вербицький, Ф І Зайцев, М Толмачов.
До квітня в Донбасі зібралися відступаючі поїзди зі всієї України. З них формували ешелони, вантажили їх вугіллям і відправляли на схід. У напрямку Міллерово пішло 23 ешелону з вугіллям. У Царицин йшли 714 паровозів, 3034 вагона з людьми і вантажами.
З боку місцевого населення ці заходи зустрічали як підтримку так і протест. Прикладом підтримки може служити резолюція загальних зборів робочих Донецько Юр'ївського заводу від 12 квітня 1918 року «Якщо стратегічне положення вимагає від Радянської влади залишити нашу місцевість і заводи, повинно бути евакуйоване все що тільки може представляти цінність для нашого ворога»[1]
28 квітня використовуючи своє чисельну перевагу австро-німецькі війська зайняли Луганськ, а 30 квітня — станцію Чертково, через яку здійснювався зв'язок Донбас з РРФСР. Шлях на північ був закритий. На південь також не можна було рухатися в Ростові знаходилися красновці. На станції Міллерово за пропозицією К. Е Ворошилова було ухвалено рішення відходити на схід, через донські степи до Царицина.
По всьому шляху проходження йшли запеклі бої. Двічі на день, у 6:00 ранку та у 6:00 вечора донці обстрілювали 5-ту Червону армію з повітря, підривали мости через річки. З усіх боків наступали донські козаки. Важко було з продовольством. Положення ускладнювалося й тим, що разом з 5-й радянською армією рухалося більше трьох тисяч вагонів з державним майном та біженцями — робітниками і їхніми родинами.
Командувач 5-ї радянської армії К. Е Ворошилов й 24-річний командир Н А Руднєв розробили план просування та охорони ешелонів. У голові і хвості колони йшли бронепоїзда. Червоноармійські частини охороняли ешелони по всьому шляху слідування. З бійців Червоної армії та біженців був сформований загін залізничників, у завдання якого входило відновлення шляхів.
Перші великі бої відступаючої Червоної армії розгорілися під станцією Кам'янська. 5-я армія і біженці рухалися в напрямку до станції Лиха. Німецьке командування вирішило оточити Лиху, атакувати ар'єргардні частини радянських військ під станцією Кам'янська. Тут же з'явилися загони донського козацтва, що дислокувалися у станиці Гундорській у 18 кілометрах від Кам'янської. Але більшовики вчинили опір. 1-й Луганський соціалістичний загін за наказом командувача К. Е Ворошилова атакував противника з півдня, а загони полтавських й харківських робітників з півночі. Тут же бився 1-й Донецький революційний полк, створений в березні 1918 року у Кам'янській Е. А. Щаденко. Донських козаків відкинули і переслідували двадцять верст.
1 травня ешелони підійшли до Лихої, де скупчилися численні склади. Німці вели регулярний артилерійський обстріл станції, а 4 травня ворожі літаки скинули на станцію бомби і обстріляли з кулеметів. Командир одного із загонів І. С. Локатош про ті дні писав «Снаряди і патрони рвуться. Хто не встиг проскочити ешелони горять. І все ж продовжують вириватися на Царицинську дорогу з палаючими вагонами»[2]
Наступним пунктом на шляху проходження відступаючих було Звірево, щоб пробитися на станцію Артем створив і очолив загін добровольців які на бронепоїзді увірвався в розпорядження ворожих частин обстріляли їх і відкинули від залізниці, розчистивши шлях для ешелонів, які через Сіверський Донець проходили по відновленому під обстрілом мосту. 6 травня останні ешелони покинули Лиху. Останнім ішов бронепоїзд під командуванням А. Я. Пархоменко прикриваючи відхід 5 -й армії. Несподівано шлях йому перегородили палаючі вагони з боєприпасами. Тоді Пархоменко наказав зняти з платформ бронепоїзда кулемета, вийняти замки з гармат і пустити сталеву громаду на зустріч ворожому поїзду. Скориставшись розгубленістю противника загін зайняв вигідну позицію неподалік станції, і протягом кількох годин відбивав ворожі атаки, даючи можливість відійти ешелонам якнайдалі.
У район Білої Калитви на допомогу 5-ї армії прийшли місцевий загін мобілізованих більшовиками шахтарів Богураївських рудень. Спільними силами вони відкинули козацькі загони й німецькі частини, забезпечивши ешелонами шлях далі до станції Морозівської. Важко було з водою. Водокачки на будівельних станціях були як правило зруйновані. На одній зі станцій Ворошилов звернувся до біженців з проханням про допомогу. У відповідь сотні людей вишикувалися, й цим живим ланцюгом у цеберках й котлелках, гуртами пішла до паровозів вода з далекого степового колодязя. У дорозі, особливо за Доном, все складніше ставало з харчами. Кожен шматок хліба, кожна купка пшона добувалася працею. Щоб легше було нагодувати армію й біженців, за пропозицією Артема і К. Е Ворошилова організували комуну, велику допомогу якій надавала козацька біднота. Вночі комунари підвозили воду, хліб, буряк й картоплю.
У Морозівської, однією з найбільш революційних станцій на Дону, на допомогу учасникам походу прийшли місцеві червоногвардійці. Вони об'єднані в Морозівський полк, що теж став пробиватися у Царицине. Морозівська рада робітничих селянських і козацьких депутатів зробила усе, щоб ешелони якнайшвидше проїхали на схід. Останнім станицю покидав загін на чолі з Артемом.
Безперервні бої, що вели учасники походу не проходили без жодного сліду. Поранені й хворі, займали вже цілий ешелон. Вони потребували термінової лікарської допомоги. Перед командуванням стояв вибір або залишити 600 бійців вмирати в дорозі, неймовірно скрутній навіть для здорових, або йдучи на ризик, відправити ешелон під охороною у Царицине. Можливість прорватися до своїх у санітарного ешелону все ж була. Командування зупинилося на другому варіанті.
22 травня санітарний ешелон з прапором Червоного Хреста і під охороною бронепоїзда і спеціального загону прибув на станцію Суровикіно. Уночі бронепоїзд пішов на розвідку. Цим й скористався ворог, якого попередив власний агент у лавах червоноармійців. На світанку білогвардійці почали артобстріл. Снаряди рвалися на шляхах, вбиваючи осколками поранених, що вибиралися з вагонів. Потім на станцію кинулися козацька кіннота й піхота. Без успіху охорони ешелону намагалася їм протистояти. До 9 години козаки дісталися до поїзда й розправилися з пораненими. Сестер милосердя які намагалися напоумити козаків розстрілювали на місці.
На станцію прорвалася бронеплощадка, на якій були Климент Ворошилов і Олександр Пархоменко. З 600 поранених і хворих у живих залишилося лише 70 осіб. Почепили паровоз, щоб відвести санітарний поїзд у безпечне місце. Проте був убитий радянський машиніст. Тоді його місце зайняв Пархоменко. Він був поранений обстрілом у плече й у руку, проте вивів ешелон з-під вогню. 24 травня відбувся траурний мітинг. Бійці поклялися над могилою загиблих помститися за них до кінця служити справі революції.
Бої в районі Суровикіно тривали. Білогвардійці, маючи чисельну перевагу, були настільки впевнені у своїй перемозі, що навіть прислали своїх парламентерів з пропозицією здатися. Проте вони були відкинуті від залізниці. 2 червня частини 5-ї радянської армії рушили на станцію Чірі, минувши її, підійшли до Дону. І тут виявилося, що залізничний міст через річку в районі Ричковських висот підірваний. А до Царицина палицею докинути. Командування ухвалило рішення будувати міст.
Технічне керівництво покладалося на колишнього студента Московського імператорського інженерного училища Ф. А. Сергєєва. Перш за все необхідно було забурити річку на 5 сажнів, що було непросто при швидкій течії. У хід пішли тини, розібрані сараї, зв'язки колод, броні. Землю з ближнього кургану носили на тут же споруджених носилках, у відрах, мішках, які приватно замінялися пов'язаними сорочками. Роботи велися під безперервним вогнем. У найближчій станиці Нижньо-Чирський знаходився штаб білого генерала Мамонтова. До червня 1918 під командуванням цього отамана було 12 тисяч солдатів, десятки гармат, сотні кулеметів кілька літаків. Спільно з Мамонтовим діяли війська білого генерала Фіцхелаурова. Усі ці сили були кинуті проти 5-ї армії.
Червоні воїни зайняли кругову оборону. Одним з опорних пунктів стали Ричковські висоти. По 12—17 раз на добу робили атаки білі, але учасники походу трималися стійко. Не раз в боях відрізнялася молода революціонерка з Луганська Ксенія Елтанська.
Бої у Ричковських висот йшли з 16 червня по 2 липня. Героїчно бився зведений полк І. Локатоша. Найбільша тяжкість лягла на групу М. Руднєва.
30 червня першим по поновленому мосту пройшов бронепоїзд «Черепаха». Полотно витримало випробування на міцність, і в ніч з 1 на 2 липня по мосту пройшли ешелони. Незабаром червоні частини групи військ Ворошилова 5-та й 3-тя армія добровольці з Морозівського та Донецького округів зайняли станцію Ляпічеву. На сусідній станції Крива Музга вже тримали оборону захисники Царицина. Прагнучи на допомогу воїнам К. Е Ворошилов, вони перейшли в наступ білогвардійці були відкинуті від залізничного полотна й шлях ешелонів до Царицино відкритий.
Серед червоногвардійців під час походу була створена пісня про бойову подругу яка пройшла бойовий шлях від Дубов'язівки до Царицина Ксенії Елтанской яку бойові товариші називали Оксана кулеметниця:
…Понад Бугом, понад Доном
Вилітала мужньо в бій
Попереду з ескадроном
На тачанці бойовій.
В люті грози і бурани
Не змовкав свинцевий шквал,
Кулеметниця Оксана
Клала білих наповал.
Вісімнадцять літ від роду,
А в очах безхмарна синь.
Ксеня йшла служить народу
В Ворошиловський загін.
Наша пісня величає
Бойові минулі дні,
За хоробрість орден сяє
У Оксани на груді.
- Великий поход армии К. Е. Ворошилова от Луганска к Царицыну и героическая оборона Царицына: путеводитель по следам Гражданской войны. Гос. воен. изд-во Наркомата Обороны Союза ССР, 1938 — 298 с.
- Алексеева, Лия Ивановна. Легендарный поход. Путеводитель по местам героич. сражений 5-й Укр. армии в 1918 г. / Л. И. Алексеева. — Донецк: Донбасс, 1969. — 56 с. — Б. ц.
- Прокофьева Л. Т. Не смолкнет слава . Историко-краеведческий очерк о периоде гражданской войны в Донбассе (1917—1920 гг.) — Донецк: Донбас, 1978. —160 с.
- Героическая оборона Царицына. 1918 г. Автор: Владимир Меликов Год: 1938 г.