Казала мати: не злітай у небо,
Ти краще стій міцніше на землі.
Мені ж до зір, мені угору треба —
Мені земні простори замалі.[1]
О, рідний краю, як мене плекав ти
І щедро мед і сіль давав мені![2]
Не давай пропасти слову,
Як рядкам у серці тісно. — «Не давай пропасти слову»[2]
Як в душі твоїй отрута,
То й рядки, як ніч, дрімучі.
Як у серці злоба люта, —
То й пісні, як чорні тучі. — «Не давай пропасти слову»[2]
Якщо ти любові повен
До життя і до людини, —
То й викохуєш любовно
Пісню, як дитя єдине. — «Не давай пропасти слову»[3]
Йому лиш сорок… Що ж, митці вмирають рано
У миколаївській Росії… То не їх вина. — «З поеми «Ісак Левітан»»[4]
Ту ж саму мають кров і білі, й чорношкірі,
Однаково вона палає на снігу.
І пестить мати скрізь — у Хайфі чи Каїрі —
Дитиночку свою, як сонце, дорогу.[5]