Європа
Євро́па — частина світу, яка повністю розташована у Північній півкулі та переважно у Східній півкулі. Європа омивається Північним Льодовитим океаном на півночі, Атлантичним океаном на заході, Середземним морем на півдні та межує з Азією на сході. Європа ділить найбільший материк Євразія з Азією, а суперконтинент Афроєвразія з Азією та Африкою.[1][2] Вважається, що Європа відокремлена від Азії[en] вододілом Уральських гір, річкою Урал, Каспійським морем, Великим Кавказом, Чорним морем і водним шляхом через протоку Босфор.
.svg)
Європа займає близько 10,18 млн. км2 (3,93 млн. кв. миль) або 2% поверхні Землі (6,8% площі суші), що робить її другим за величиною континентом (використовуючи модель із семи континентів). Політично Європа розділена приблизно на п'ятдесят суверенних держав, з яких Російська Федерація є найбільшою і найбільш густонаселеною[en] державою, охоплюючи 39% континенту та становлячи 15% від його населення. Проте Росію зазвичай також вважають трансконтинентальною державою[en]. Зокрема, Україна є найбільшою державою, яка повністю розташована в Європі. Загальна чисельність населення Європи в 2021 році становила близько 745 мільйонів (близько 10% населення світу); третя за величиною[en] після Азії та Африки. На клімат Європи[en] впливають теплі атлантичні течії, такі як Гольфстрим, які створюють помірний клімат, пом'якшуючи зиму на більшій частині континенту. Далі від моря сезонні відмінності помітніші, створюючи більш континентальний клімат.
Європейська культура складається з ряду національних і регіональних культур, які формують центральне коріння ширшої західної цивілізації, зазвичай посилаючись на Стародавню Грецію та Стародавній Рим, зокрема через їхніх християнських наступників.[3][4] Починаючи з падінням Західної Римської імперії в 476 році, християнізація Європи після періоду великого переселення народів ознаменувала європейське посткласичне середньовіччя. Італійське Відродження поширило на континенті новий гуманістичний інтерес до мистецтва та науки, що привело до сучасної епохи[en]. Починаючи з епохи Великих географічних відкриттів, на чолі з Іспанською та Португальською імперіями, Європа відігравала домінуючу роль у світових справах завдяки численним дослідженням і завоюванням по всьому світу. Між XVI і XX століттями європейські держави в різний час колонізували[en] Америку, майже всю Африку та Океанію та більшу частину Азії.
Епоха Просвітництва, Французька революція та наполеонівські війни сформували культурний, політичний та економічний аспект континенту з кінця XVII до першої половини XIX століття. Промислова революція, що почалася у Великій Британії наприкінці XVIII століття, спричинила радикальні економічні, культурні та соціальні зміни в Західній Європі та, зрештою, у всьому світі. Обидві світові війни почалися та велися значною мірою в Європі, сприяючи зменшенню домінування Західної Європи у світових справах до середини XX століття, коли Радянський Союз і Сполучені Штати Америки зайняли чільне місце та змагалися за домінування в Європі та в усьому світі.[5] Холодна війна, що виникла в результаті, розділила Європу вздовж залізної завіси з НАТО на заході та Варшавським пактом на сході. Цей розкол закінчився осінню народів, падінням Берлінського муру та розпадом Радянського Союзу, що дозволило європейській інтеграції просунутися на Схід.
Європейська інтеграція в інституційному плані почалася в 1948 році із заснуванням Ради Європи та значною мірою завдяки створенню Європейських Спільнот (ЄС), які з 1992 року стали Європейською Унією (ЄУ).[6] Європейська Унія є наднаціональним політичним утворенням, щось між конфедерацією та федерацією, та ґрунтується на системі європейських договорів.[7] ЄУ виникла в Західній Європі, але розширювався на схід після розпаду Радянського Союзу. Більшість держав-учасниць прийняли спільну валюту, євро, і беруть участь у єдиному європейському ринку та митному союзі. Великий блок держав Шенґенської зони також скасував внутрішній прикордонний та імміграційний контроль. Регулярні народні вибори до Європейського парламенту відбуваються кожні п'ять років; вони є другими за кількістю демократичних виборів у світі після Індії[en]. ЄУ є третьою за величиною економікою світу.
Назва
ред.Ортографія
ред.Згідно з чинним українським правописом (а також попередніми його редакціями) єдине правильне написання — Європа. Деякі історичні правописні системи рекомендували написання з Е- — Европа, зокрема: желехівка («Руска правопись» Смаль-Стоцького — 1892), харківський правопис (1926, 1928), правопис Зілинського (1942, 1943), правопис Ярослава Рудницького (1949).
Етимологія
ред.
Назву Еврос вперше використали стародавні греки для позначення своєї найпівнічнішої провінції, яка сьогодні носить таку ж назву. Головна річка там – Еврос (сьогоднішня Мариця) – протікає через родючі долини Тракії[8], яку також називали Європою, до того як цей термін означав континент.[9]
У класичній грецькій мітології Європа (дав.-гр. Εὐρώπη, Eurṓpē) — фінікійська принцеса, яку викрав Зевс і відвіз на Крит. Походження цього імені, як вважає французький лінгвіст П. Шантрен, невідоме[10]. Є ряд найпопулярніших в сучасній літературі етимологічних гіпотез запропонованих ще в античності (поряд з багатьма іншими). Зокрема, одна з них полягає в тому, що назва Європи походить від давньогрецького елемента εὐρύς (eurús) 'широка' і ὤψ (ōps, род. ὠπός, ōpós) «око, обличчя», отже, їх композит Eurṓpē означав би «широкоока» або «широке обличчя».[11][12][13][14] Широка була епітетом самої Землі в реконструйованій протоіндоєвропейській релігії та поезії, присвяченій їй.[11] Альтернативна точка зору була в Роберта Бекеса[en], який наводить аргументи на користь доіндоєвропейського походження назви, пояснюючи, що похідне від eurus дає інший топонім, ніж Europa. Бекес знайшов топоніми, пов’язані з топонімами Європи на території Стародавньої Греції, а також такі місцевості, як Європус[en] у Стародавній Македонії.[15]
Були спроби пов’язати Eurṓpē із семітським терміном для позначення Заходу, наприклад аккадське erebu що означає «спускатися, заходити» (щодо Сонця), або фінікійське 'ereb «вечір, захід»[16], яке є джерелом походження арабського maghreb та івритського ma'arav. Мартін Вест вважав, що «фонологічно збіг між назвою Європи та будь-якою формою семітського слова дуже слабкий»,[17] тоді як Бекес гадав, що зв’язок із семітськими мовами малоймовірним.[18]
Більшість основних світових мов використовують слова, що походять від Eurṓpē або Europa для позначення континенту. Китайська мова, наприклад, використовує слово Ōuzhōu (歐洲/欧洲), що є абревіатурою транслітерованої назви Ōuluóbā zhōu (歐羅巴洲) (zhōu означає «континент»); подібний китайський термін Ōshū (яп. 欧州) також іноді використовується в японській мові, наприклад, у японській назві Європейського Союзу Ōshū Rengō (яп. 欧州連合) , незважаючи на те, що катакана Yōroppa (яп. ヨーロッパ) використовується частіше. У деяких тюркських мовах перська назва Франгістан («земля франків») випадково використовується для позначення більшої частини Європи, окрім офіційних назв, таких як Avrupa або Evropa.[19]
Дефініція
ред.Сучасний термін
ред.
Поширене визначення Європи як географічного терміну використовується з середини XIX століття. Вважається, що Європа обмежена великими водоймами на півночі, заході та півдні; межею Європи на сході і північному сході зазвичай вважаються Уральські гори, річка Урал і Каспійське море; на південному сході — Кавказькі гори, Чорне море та водні шляхи, що з’єднують Чорне море з Середземним.[20]
Острови, як правило, групуються з найближчою континентальною сушею, тому Ісландія вважається частиною Європи, тоді як сусідній острів Ґренландія зазвичай відноситься до Північної Америки, хоча політично належить Королівства Данія. Тим не менш, є деякі винятки, які ґрунтуються на соціально-політичних і культурних відмінностях. Кіпр знаходиться найближче до Анатолії (або Малої Азії), але політично вважається частиною Європи[21] і є державою-учасницею Європейської Унії. Протягом століть Мальта вважалася островом Північно-Західної Африки, але тепер вона також вважається частиною Південної Європи.[22] Слово «Європа», яке використовується саме в британській англійській мові, також може стосуватися виключно лише континентальної Європи.[23]
Термін «континент» зазвичай має на увазі фізичну географію великого масиву суші, повністю або майже повністю оточеного водою на своїх кордонах. До прийняття поточного визначення, яке включає гірські вододіли, межа між Європою та Азією кілька разів змінювалася з моменту її першого задуму в класичній давнині. У 1715 році мапограф Герман Молль припустив, що Європа обмежена серією частково з’єднаних водних шляхів, спрямованих до турецьких проток, і річки Іртиш, що впадає у верхню частину річки Об і Північного Льодовитого океану. На відміну від цього визначення, нинішній східний кордон Європи пролягає по Уральським і Кавказьким горам, що є дещо умовним визначенням у порівнянні з будь-яким чітким визначенням терміну «континент».
Нинішній поділ Євразії на два континенти тепер відображає культурні, мовні та етнічні відмінності між Сходом і Заходом[en], які змінюються швидше за спектром, ніж за чіткою лінією поділу. Географічний кордон між Європою та Азією не проходить жодних державних кордонів і зараз проходить лише по кількох водоймах. Туреччина зазвичай вважається трансконтинентальною державою[en], повністю розділеною водою, тоді як Росія та Казахстан лише частково розділені водними шляхами. Франція, Нідерланди, Португалія та Іспанія також є трансконтинентальними (точніше, міжконтинентальними, якщо йдеться про океани чи великі моря), оскільки їхні основні території знаходяться в Європі, тоді як осередки їхніх територій розташовані на інших континентах, відокремлених від Європи великою територією. Іспанія, наприклад, має території на південь від Середземного моря, а саме Сеута та Мелілья, які є частинами Африки та мають спільний кордон з Марокко. Згідно з чинною доктриною, Азербайджан і Грузія є трансконтинентальними державами[en], де водні шляхи повністю замінені горами як вододілом між континентами.
Історія поняття
ред.Рання історія
ред.
Перше зафіксоване використання Eurṓpē як географічного терміна міститься в гомерівському Гімні Делійському Аполлону щодо західного узбережжя Егейського моря. Як назву для частини світу, Європа перше використана в VI столітті до нашої ери Анаксімандером і Гекатеєм. Анаксимандер провів кордон між Азією та Європою по річці Фасис (сучасна річка Ріоні на території Грузії) на Кавказі, цієї конвенції дотримувався Геродот у V столітті до нашої ери.[24] Геродот згадував, що світ був розділений невідомими особами на три частини — Європу, Азію та Лівію (Африку) — межами яких були Ніл і Фасис, хоча він також стверджує, що деякі вважали річку Дін, а не Фасис, як кордон між Європою та Азією.[25] Східний кордон Європи був визначений у І столітті географом Страбоном на річці Дін.[26] Книга Ювілеїв описує континенти як землі, подаровані Ноєм своїм трьом синам; Європа була визначена як земля від Геркулесових стовпів у Ґібралтарській протоці, що відокремлює її від Північно-Західної Африки, до Дону, що відокремлює її від Азії.[27]
Римська імперія не надавала уваги концепції континентального поділу. Однак після падіння Західної Римської імперії культура, що розвинулась на її місці, пов’язана з латинською мовою та Католицькою церквою, почала асоціюватися з поняттям «Європа».[28] Термін «Європа» вперше використано для сфери культури в епоху Каролінгського Відродження IX століття. З того часу цей термін позначав сферу впливу Західного християнства, на відміну як від Східних православних церков, так і від ісламського світу.
Культурне визначення Європи як земель латинського християнства[en], що об'єдналися у VIII столітті, означало новий культурний кондомініум, створений через злиття германських традицій і християнсько-латинської культури, що визначається частково у протиставленні Візантію та ісламу та обмежений північною Іберією, Британськими островами, Францією, християнізованим альпійськими регіонами та північною та центральною Італією.[29][30] Концепція є однією з довготривалих спадщин Каролінгського Відродження: часто Європа фігурує в листах придворного вченого Карла Великого Алкуїна.[31] Перехід Європи до культурного, а також географічного терміну призвів до того, що кордони Європи зазнали впливу культурних міркувань на Сході, особливо стосовно територій під впливом Візантійської, Османської та Російської імперій. На такі запитання вплинули позитивні конотації, пов’язані з терміном Європа його користувачами. Такі культурні міркування не застосовувалися до Америки, незважаючи на її завоювання та заселення європейськими державами. Натомість виникла концепція «західної цивілізації» як спосіб об’єднання Європи та цих колоній.[32]
Сучасні визначення
ред.
Питання про визначення східної межі Європи постало в період раннього Нового часу, коли східне розширення Московії почало включати Північну Азію. Протягом Середньовіччя і до XIX століття традиційний поділ Євразії на два континенти, Європу та Азію, дотримувався Птолемеєм, з кордоном за Турецькими протоками, Чорним морем, Керченською протокою, Азовським морем і Доном (стародавній Танаїс). Але мапи, складені протягом XVI-XVIII століть, як правило, відрізнялися тим, що продовжували межу за вигином Дону в Калачі-на-Дону (де він найближче до Волги, тепер з’єднаний з нею Волго-Донським каналом), на територію, не докладно описану древніми географами.
Близько 1715 року Герман Молль склав мапу, на якій зображено північну частину річки Об і річку Іртиш, велика притока Обі, були показані як компоненти частково з'єднаних водних шляхів, що проходять кордон між Європою та Азією від Турецьких проток і річки Дон до Північного Льодовитого океану. У 1721 він створив більш сучасну мапу, яку було легше читати. Однак його пропозиція дотримуватися великих рік як лінії розмежування так і не була прийнята іншими географами, які почали відходити від ідеї водних кордонів як єдино правильного розділу між Європою та Азією.
Чотири роки потому, у 1725 році, Філіп Йоган фон Страленберґ першим відійшов від класичної ідеї з річною Дін. Він провів нову лінію вздовж Волги, прямуючи за Волгою на північ до Самарської луки, вздовж Загального Сирту (вододіл між Волгою та Уралом), потім на північ і схід уздовж останнього водного шляху до його витоку в Уральських горах. У цей момент він запропонував, щоб гірські хребти стали межами між континентами в якості альтернативи водним шляхам. Відповідно, він провів нову межу на північ уздовж Уральських гір, а не сусідніх і паралельних річок Об та Іртиш.[33] Це було схвалено Російською імперією та запроваджено концепцією, яка згодом стане загальновизнаною. Однак таке рішення мало й критиків. Вольтер, який писав у 1760 році про зусилля Петра І зробити Московію більш європейською, стверджував, що ні Російська імперія, ні Скандинавія, ні північна Німеччина, ні Річ Посполита не були повністю частиною Європи.[34] Відтоді багато сучасних аналітичних географів, як-от Гелфорд Джон Маккіндер заявили, що вони не вважають Уральські гори межею між континентами.[35]
Мапотворці продовжували розходитися щодо межі між нижнім Доном і Самарою навіть у XIX столітті. В атласі 1745 року, опублікованому Російською академією наук, межа проходить за Доном за Калач аж до Серафимовича, а потім прямує на північ до Архангельська, тоді як інші мапографи XVIII-XIX століть, такі як Джон Кері, дотримувалися припису Страленберґа. На південь прибл. 1773 року німецьким натуралістом Петером Симоном Палласом було виявлено Кумо-Маничську западину, яка колись з’єднувала Чорне та Каспійське моря.[36][37] Згодом ця западина була запропонована як природна межа між континентами.
До середини XIX століття існувало три основні концепції: одна йшла через річку Дін, Волго-Дінський канал і Волгу, інша йшла через Кумо-Маничську западину до Каспію, а потім до Уралу, а третя лише через Дін. У географічній літературі 1860-х років це питання все ще розглядалося як «суперечливе».[38]
У Російській імперії та Радянському Союзі межу по Кумо-Маничській западині найчастіше використовувався ще в 1906 році.[39] У 1958 році Радянське географічне товариство офіційно рекомендувало проводити в підручниках кордон між Європою та Азією від Байдарацької затоки на Карському морі, вздовж східного підніжжя Уральських гір, далі по річці Урал до Мугоджарських пагорбів, а потім річка Емба; і Кума-Маничська западина,[40] таким чином поміщаючи Кавказ повністю в Азію, а Урал повністю в Європу.[41] Flora Europaea прийняла межу по річках Тереку і Кубані, тобто на південь від Куми і Манич, але все ще з Кавказом цілком в Азії.[42][43] Однак більшість географів у Радянському Союзі віддавали перевагу межі вздовж Кавказького гребеня,[44] і вона стала загальноприйнятою класифікацією наприкінці XX століття, хоча межа Кума-Манич використовувалася на деяких мапах XX століття.
Дехто вважає поділ Євразії на Азію та Європу залишком європоцентризму: «За фізичною, культурною та історичною різноманітністю Китай та Індію можна порівняти з усією європейською територією, а не з однією європейською державою. [...]».
Історія
ред.
Преісторія
ред.
Європа була незаселеною людьми досить довго. Людина грузинська, яка жила приблизно 1,8 мільйона років тому в Грузії, є найдавнішим гомініном, виявленим у Європі.[46] Інші останки гомінідів, які датуються приблизно 1 мільйоном років, були виявлені в Атапуерці, Іспанія.[47] Неандерталець (названий на честь долини Неандерталь у Німеччині) з’явився в Європі 150 000 років тому (115 000 років тому він зустрічається вже на території сучасної Польщі[48]). Неандертальців витіснили сучасні люди (кроманьйонці), які, можливо, з’явилися в Європі приблизно 43 000–40 000 років тому.[49] Однак є також докази того, що Homo sapiens прибули до Європи 54 000 років тому, приблизно на 10 000 років раніше, ніж вважалося раніше.[50] Найдавніші стоянки в Європі, датовані 48 000 років тому, — це Ріпаро-Мокі (Італія), Гейссенклостерле (Німеччина) та Істуріц (Франція).[51][52]
Європейський період неоліту, відзначений вирощуванням зернових культур і розведенням худоби, збільшенням кількості поселень і широким використанням кераміки, розпочався приблизно в 7000 р. до н . . [53] Вона поширилася з Балкан уздовж долин Дунаю та Рейну ( культура лінійної кераміки ) та уздовж узбережжя Середземного моря ( культура Кардіал ). Між 4500 і 3000 роками до нашої ери ці центральноєвропейські неолітичні культури розвивалися далі на захід і північ, передаючи нещодавно набуті навички виробництва мідних артефактів. У Західній Європі період неоліту характеризувався не великими сільськогосподарськими поселеннями, а польовими пам’ятками, такими як огорожі, кургани та мегалітичні гробниці . [54] Розквіт культурного горизонту шнурової кераміки досяг на переході від неоліту до енеоліту . У цей період гігантські мегалітичні пам’ятники, такі як мегалітичні храми Мальти та Стоунхендж, були побудовані по всій Західній та Південній Європі. [55] [56]
Сучасне корінне населення Європи в основному походить від трьох різних ліній:[57] мезолітичні мисливці-збирачі, що походять від популяцій, пов’язаних з палеолітичною епіграветською культурою; [45] Неолітичні ранньоєвропейські фермери, які мігрували з Анатолії під час неолітичної революції 9000 років тому;[58] та скотарі Ямного степу, які прийшли до Європи з Понтійсько-Каспійського степу України в контексті індоєвропейських міграцій 5000 років тому.[57][59] Бронзова дома в Європі[en] розпочалася бл. 3200 рік до нашої ери в Греції з Мінойською цивілізацією на Криті, першою розвиненою цивілізацією в Європі.[60] За мінойцями пішли мікенці, які раптово занепали близько 1200 р. до н.е., поклавши початок європейській залізній добі[en]. [61] Колонізація залізного віку греками та фінікійцями дала початок раннім середземноморським містам. Італія[en] та Греція раннього залізного віку приблизно з VIII століття до н. е. поступово дали початок історичній класичній античності, початок якої іноді датують 776 р. до н. е., роком перших Олімпійських ігор.[62]
Класична античність
ред.
Стародавня Греція була основоположником культури західної цивілізації. Західну демократичну та раціоналістичну культуру часто приписують Стародавній Греції.[63] Грецьке місто-держава, поліс, було основною політичною одиницею класичної Греції.[63] У 508 році до нашої ери Клістен запровадив першу в світі демократичну систему правління в Атенах.[64] Грецькі політичні ідеали були заново відкриті наприкінці XVIII століття європейськими філософами та ідеалістами. Греція також внесла багато культурних внесків: у філософію, гуманізм і раціоналізм за Арістотеля, Сократа та Платона; в історії з Геродотом і Фукідідом; у драматичному й оповідальному вірші, починаючи з епічних поем Гомера;[65] у драмі з Софоклом і Евріпідом; в медицині з Гіппократом і Галеном; і в науці з Пітагором, Евклідом і Архімедом.[66][67][68] Протягом V століття до нашої ери кілька грецьких міст-держав зупинили просування персів Ахеменідів у Європу під час греко-перських воєн, які вважаються ключовим моментом у світовій історії[69] (див. також Золоте століття Перікла).
За Грецією пішов Рим, який залишив свій відбиток на законодавстві, політиці, мові, інженерії[en], архітектурі, управлінні[en] та багатьох інших ключових аспектах західної цивілізації.[70] До 200 року до нашої ери Рим підкорив Італію, а протягом наступних двох століть він підкорив Грецію, Іспанію (Іспанія та Португалія), узбережжя Північної Африки, більшу частину Близького Сходу, Галлію (Франція та Бельгія) та Британію (Англія та Уельс).
Розширюючись зі своєї бази в центральній Італії, починаючи з третього століття до нашої ери, римляни поступово розширювалися, і зрештою почали панувати над усім Середземноморським басейном і Західною Європою на рубежі тисячоліть. Римська республіка припинила існування в 27 році до нашої ери, коли Август проголосив Римську імперію. Наступні два століття відомі як Pax Romana, період безпрецедентного миру, процвітання та політичної стабільності в більшій частині Європи.[71] Імперія продовжувала розширюватися за таких імператорів, як Антонін Пій і Марк Аврелій, які проводили час на північному кордоні Імперії, воюючи з германськими, піктськими та шотландськими племенами.[72][73] Християнство було легалізовано Костянтином I у 313 році нашої ери після трьох століть імперських переслідувань. Костянтин також остаточно переніс столицю імперії з Риму до міста Візантій (сучасний Стамбул), яке було перейменовано на Константинополь на його честь у 330 році нашої ери. Християнство стало єдиною офіційною релігією імперії в 380 р. н. е., а в 391–392 рр. н. е. імператор Теодосій оголосив язичницькі релігії поза законом.[74] Іноді це вважається знаменуванням кінця античності; альтернативно вважається, що античність закінчилася з падінням Західної Римської імперії в 476 р. н. закриття язичницької Платонівської академії в Атенах у 529 р. н.е.;[75] або піднесення ісламу на початку VII століття н.е. Протягом більшої частини свого існування Візантійська імперія була однією з наймогутніших економічних, культурних і військових сил Європи.[76]
Раннє середньовіччя
ред.Під час занепаду Римської імперії Європа вступила в тривалий період змін, який історики називають «великим переселенням народів». Відбулися численні вторгнення та міграції остготів, вестготів, готів, вандалів, гунів, франків, англів, саксів, слов'ян, аварів, булгар, варягів, печенігів, половців та мадярів.[77] Такі мислителі епохи Відродження, як Франческо Петрарка, пізніше називатимуть це «темними віками».[78]
Ізольовані чернечі громади були єдиним місцем для збереження та компіляції письмових знань, накопичених раніше; окрім цього, збереглося дуже мало письмових пам’яток. Значна частина літератури, філософії, математики та іншого мислення класичного періоду зникла із Західної Європи, хоча вони збереглися на сході, у Візантійській імперії.[79]
У той час як Римська імперія на заході продовжувала занепадати, римські традиції та римська держава залишалися сильними в переважно грекомовній Східній Римській імперії, також відомій як Візантійська імперія. Протягом більшої частини свого існування Візантійська імперія була наймогутнішою економічною, культурною та військовою силою Європи. Імператор Юстиніан I очолював першу золоту добу Константинополя: він заснував правовий кодекс, який є основою багатьох сучасних правових систем, профінансував будівництво собору Святої Софії та поставив Християнську церкву під контроль держави.[80]
Починаючи з VII століття, коли візантійці та сусідні сасанідські перси були сильно ослаблені через тривалі, багатовікові та часті візантійсько-сасанідські війни, араби-мусульмани почали проникати на історично римську територію, захоплюючи Левант і Північну Африку та здійснюючи вторгнення в Анатолію. У середині VII століття, після арабського завоювання Персії, іслам проник на Кавказ.[81] Протягом наступних століть мусульманські війська захопили Кіпр[en], Мальту, Крит, Сицилію та частину південної Італії[en].[82] Між 711 і 720 роками більшість земель Вестготського королівства Іберії були передані під правління мусульман, за винятком невеликих територій на північному заході (Астурія) і переважно баскських регіонів у Піренеях. Ця територія під арабською назвою Аль-Андалус стала частиною розширюваного Омеядського халіфату. Друга невдала облога Константинополя (717) послабила династію Омейядів і знизила їх престиж. Потім Омейяди зазнали поразки від франкського вождя Карла Мартела в битві при Пуатьє в 732 році, яка завершила їх просування на північ. У віддалених районах північно-західної Іберії та середніх Піренеїв влада мусульман на півдні майже не відчувалася. Саме тут були закладені основи християнських королівств Астурії, Леона та Галісії, звідки почалося відвоювання Піренейського півострова. Однак скоординованих спроб вигнати маврів не було зроблено. Християнські королівства головним чином були зосереджені на власній внутрішній боротьбі за владу. У результаті реконкіста зайняла більшу частину восьмисот років, протягом якого довгий список Альфонсів, Санчосів, Ордоньосів, Раміросів, Фернандосів і Бермудосів боролися зі своїми християнськими суперниками так само, як і з мусульманськими загарбниками.
У темні віки Західна Римська імперія опинилася під контролем різних племен. Германські та слов'янські племена заснували свої держави відповідно в Західній і Східній Європі.[83] Згодом франкські племена об’єдналися під керівництвом Хлодвіга I.[84] Карл I Великий, франкський король з династії Каролінгів, який підкорив більшу частину Західної Європи, був помазаний Папою на імператора Священної Римської імперії у 800 році. У 962 році це призвело до заснування Священної Римської імперії, центром якої стали німецькі князівства Центральної Європи.[85]
У Центрально-Східній Європі були створені перші слов’янські держави та прийнято християнство (прибл. 1000 рік). Могутня західнослов'янська держава Велика Моравія поширила свою територію аж на південь до Балкан, досягнувши найбільших територій за часів Святополка I і спричинивши серію збройних конфліктів зі Східною Франкією. Далі на південь перші південнослов’янські держави виникли наприкінці VII та VIII століття та прийняли християнство: Перше Болгарське царство, Сербське князівство[en] (пізніше Королівство та імперія) та Герцогство Хорватія (пізніше Королівство Хорватія ). На схід Київська Русь розширювалася зі своєї столиці в Києві, аби стати найбільшою державою Європи до X століття. У 988 році Володимир І Великий прийняв християнство візантійського обряду як державну релігію. Далі на схід Волзька Болгарія стала ісламською державою в XX столітті, але зрештою була поглинена Росією через кілька століть.[86]
Високе та пізнє середньовіччя
ред.
Період між 1000 і 1250 роками відомий як Високе середньовіччя, за яким слідує Пізнє середньовіччя до бл. 1500.
Протягом Середньовіччя населення Європи значно зросло, досягнувши кульмінації в епоху Відродження XII століття. Економічне зростання разом із відсутністю безпеки на материкових торговельних шляхах уможливило розвиток основних торгових шляхів уздовж узбережжя Середземного та Балтійського морів. Зростаюче багатство та незалежність, набуті деякими прибережними містами, дали Морським республікам провідну роль на європейській арені.
У середньовіччі на материку домінували два верхні ешелони соціальної структури: знать і духовенство. Феодалізм розвинувся у Франції в ранньому середньовіччі і незабаром поширився по всій Європі.[89] Боротьба за вплив між шляхтою і монархією в Англії призвела до написання Великої хартії вольностей і створення парламенту.[90] Основним джерелом культури цього періоду була Латинська церква. Через монастирі та катедральні школи Латинська церква відповідала за освіту в більшій частині Європи.[89]
.jpg)
Папство досягло вершини своєї могутности в епоху Середньовіччя. Великий розкол Християнської церкви 1054 року призвів до релігійного розколу колишньої Римської імперії на Східну православну церкву у Візантійській імперії та Римо-католицьку церкву в колишній Західній Римській імперії. У 1095 році папа Урбан II закликав до хрестового походу проти мусульман, які окупували Єрусалим і Святу Землю.[91] У самій Європі Латинська церква організувала інквізицію проти єретиків. На Піренейському півострові реконкіста завершилася падінням Гранади в 1492 році[en], поклавши край ісламському правлінню на південно-західному півострові, яке тривало понад сім століть.[92]
На сході відроджена Візантійська імперія відвоювала у мусульман Крит, Кіпр і Балкани. Константинополь був найбільшим і найбагатшим містом Європи з IX по XII століття з населенням приблизно 400 000 осіб.[93] Імперія була ослаблена після поразки під Манцикертом і була значно ослаблена падінням Константинополя в 1204 році під час Четвертого хрестового походу, коли замість Візантійської імперії була утворена Латинська імперія.[94][95][96][97][98][99][100][101][102] Імператор Нікеї Михаїл VIII Палеолог відвоював Константинополь у 1261 році, відновлена Візантійська імперія однаково впала в 1453 році, коли Константинополь був остаточно захоплений Османською імперією.[103][104][105]
У XI-XIIстоліттях постійні вторгнення кочових тюркських племен, таких як печеніги та половці-кипчаки, спричинили масову міграцію слов'янського населення до безпечніших лісистих регіонів півночі та тимчасово призупинили експансію Київської Руси на південь і схід.[106] Як і багато інших частин Євразії, ці території були захоплені монголами.[107] Загарбники, які стали відомі як татари, були переважно тюркомовними народами під монгольським сюзеренітетом. Вони заснували державу Золоту Орду з центром у Криму, яка пізніше прийняла іслам як релігію, і панувала над сучасною південною та центральною Росією більше трьох століть.[108][109] Після розпаду монгольських панувань у XIV столітті виникли перші румунські держави (князівства): Молдавія та Волощина. Раніше ці території перебували під послідовним контролем печенігів і половців.[110] З XII по XV століття Велике Московське князівство виросло з невеликого князівства під владою монголів до найбільшої держави в Європі, скинувши монголів у 1480 році, і зрештою перетворившись на Московське царство. Держава була зміцнена за Івана III Великого та Івана Грозного, неухильно розширюючись на схід і південь протягом наступних століть. Зокрема, московити оголосили себе збирачами руської землі для суперництва з Великим князівством Литовським. До цього відбувалися владимиро-новгородські війни та московсько-новгородські війни, які закінчилися падінням Новгородської республіки (див. також Новгородський погром).
Великий голод 1315–1317 років був першою кризою, яка вразила Європу в пізньому Середньовіччі.[111] Найбільші втрати припали на період між 1348 і 1420 роками. Населення Франції скоротилося вдвічі.[112][113] Середньовічна Британія була вражена 95 голодоморами[114], а Франція постраждала від наслідків 75 або більше за той самий період.[115] У середині XIV століття Європа була спустошена чорною смертю, однією з найбільш смертоносних пандемій в історії людства, яка забрала життя приблизно 25 мільйонів людей лише в Європі — третина населення Європи на той час.[116]
Чума мала руйнівний вплив на соціальну структуру Європи; воно спонукало людей жити миттю, як проілюстрував Джованні Боккаччо в «Декамероні» (1353). Це було серйозним ударом для Латинської церкви та призвело до посилення переслідувань євреїв[en], жебраків і прокажених.[117] Вважається, що чума поверталася кожне покоління з різною вірулентністю та смертністю аж до XIX століття.[118] У цей період Європою прокотилося понад 100 епідемій чуми.[119]
Ранній новий період
ред.
Епоха Відродження була періодом культурних змін, які почалися у Флорентійській республіці, а згодом поширилися на решту Європи. Розквіт нового гуманізму супроводжувався відновленням забутих класичних грецьких та арабських знань із монастирських бібліотек, часто перекладених з арабської на латинську мову.[120][121][122] Епоха Відродження поширилася Європою між XIV і XVI століттями: вона передбачала розквіт мистецтва, філософії, музики та наук під спільним патронатом королівської сім’ї[en], дворянства, Латинської церкви та купецького класу, що з’являвся.[123][124][125] Меценати в Італії, включно з сім’єю флорентійських банкірів Медічі та папами в Римі, фінансували плідних художників кватроченто та чинквеченто, таких як Рафаель, Мікеланджело та Леонардо да Вінчі.[126][127]
Політичні інтриги всередині Латинської церкви в середині XIV століття спричинили Західну схизма. Протягом цього сорокарічного періоду два папи — один в Авіньйоні та один у Римі — претендували на правління Латинською церквою. Незважаючи на те, що в 1417 році розкол було усунено, духовна влада папства сильно постраждала.[128] У XV столітті Європа почала виходити за межі своїх географічних кордонів. Іспанська імперія та Португальська імперія, найбільші морські держави того часу, взяли на себе лідерство в дослідженні світу.[129][130] Дослідження досягли південної півкулі в Атлантиці та південного краю Африки. Христофор Колумб досяг Нового Світу в 1492 році, а Васко да Гама відкрив океанський шлях на схід, що з’єднує Атлантичний та Індійський океани в 1498 році. Дослідник португальського походження Фердинанд Магеллан досяг Азії на захід через Атлантичний і Тихий океани в іспанській експедиції, що призвело до першої навколосвітньої подорожі[en], яку здійснив іспанець Хуан Себастьян Елкано (1519–1522). Невдовзі іспанці та португальці почали засновувати великі глобальні імперії в Америці, Азії, Африці та Океанії.[131] Франція, Нідерланди та Англія незабаром побудували великі колоніальні імперії з величезними володіннями в Африці, Америці та Азії. У 1588 році іспанська армада не змогла вторгнутися до Англії. Через рік Англія безуспішно намагалася вторгнутися в Іспанію, що дозволило Філіпу II зберегти свою домінуючу військову здатність у Європі. Ця англійська катастрофа також дозволила іспанському флоту зберегти свою здатність вести війну протягом наступних десятиліть. Однак ще дві іспанські армади не змогли вторгнутися до Англії (2-а іспанська армада[en] та 3-тя іспанська армада[en]).[132][133][134][135]
Влада Латинської церкви була ще більше послаблена протестантською реформацією 1517 року, коли німецький богослов Мартін Лютер видав свої Дев’яносто п’ять тез, у яких критикував продаж індульгенцій. Згодом він був відлучений від Латинської церкви папською буллою Exsurge Domine[en] у 1520 році, а його послідовники були засуджені на Вормському райхстазі 1521 року, який розділив німецьких князів між протестантською та римо-католицькою вірами.[137] Релігійна боротьба та війни[en] поширилися разом з протестантизмом.[138] Пограбування американських імперій дозволило Іспанії більше століття фінансувати релігійні переслідування в Європі.[139] Тридцятилітня війна (1618–1648) скалічила Священну Римську імперію та спустошила більшу частину Німеччини[en], убивши від 25 до 40 відсотків її населення.[140] Після Вестфальського миру Франція здобула вплив у Європі.[141] Поразка турків-османів у битві під Віднем у 1683 році ознаменувала історичний кінець експансії Османської імперії в Європі.[142]
XVII століття в Східно-Центральній Європі було періодом загальної кризи[en]; [143] регіон пережив більше 150 голодів протягом 200-річного періоду між 1501 і 1700 роками.[144] Після Кревської унії 1385 року у Центральній Європі домінували Королівство Польське та Велике князівство Литовське. Гегемонія величезної Речі Посполитої закінчилася руйнуваннями, спричиненими Другою Північною війною (Шведським потопом) і подальшими конфліктами;[145] сама держава була поділена та припинила своє існування наприкінці XVIII ст.[146]
З XV по XVII століття, коли ханства Золотої Орди, що розпалися, були завойовані Московією, кримські татари з Кримського ханства часто здійснювали набіги на східнослов’янські землі, щоб захопити ясир.[147] Далі на схід Ногайська Орда та Казахське ханство часто здійснювали набіги на слов’яномовні території сучасної Російської Федерації протягом сотень років, аж до московської експансії та завоювання більшої частини північної Євразії (тобто Східної Європи, Центральної Азії та Сибіру).
Епоха Відродження та нові монархи[en] ознаменували початок епохи відкриттів, періоду досліджень, винаходів і наукового розвитку.[148] Серед великих діячів західної наукової революції XVI-XVII століть були Миколай Коперник, Йоганн Кеплер, Ґалілео Ґалілей та Ісаак Ньютон.[149] За словами Пітера Барретта, «широко визнано, що «сучасна наука» виникла в Європі XVII століття (наприкінці епохи Відродження), запроваджуючи нове розуміння світу природи».[150]
Нова історія
ред.
Семирічна війна поклала кінець «старій системі» уній у Європі. Отже, коли війна за незалежність США перетворилася на глобальну війну між 1778 і 1783 роками, Сполучене Королівство опинилося проти сильної коаліції європейських держав і не мала справжнього союзника.[151]
Епоха Просвітництва була потужним інтелектуальним рухом у XVIII столітті, який пропагував наукові та розумні думки.[152][153][154] Невдоволення монополією аристократії та духовенства на політичну владу у Франції призвело до Французької революції та встановлення Першої республіки, у результаті якої монархія та багато дворянства загинули під час панування епохи терору.[155] Наполеон Бонапарт прийшов до влади після Французької революції та заснував Першу Французьку імперію, яка під час наполеонівських війн охопила значні частини Європи, перш ніж розвалитися в 1815 році в битві при Ватерлоо.[156][157] Правління Наполеона призвело до подальшого поширення ідеалів Французької революції, включно з ідеалами національної держави, а також до широкого впровадження французьких моделей управління[en], права та освіти.[158][159][160] Віденський конгрес, скликаний після повалення Наполеона, встановив новий баланс сил у Європі, зосереджений на п’яти «Великих державах»: Сполученому Королівстві, Франції, Пруссії, Австрії та Російській імперії. [161] Цей баланс зберігатиметься до революцій 1848 року, під час яких ліберальні повстання торкнулися всієї Європи, за винятком Російської імперії та Сполученого Королівства (див. Революція в Галичині). Ці революції врешті-решт були придушені консервативними елементами, і в результаті було проведено небагато реформ.[162] У 1859 році відбулося об’єднання Румунії як національної держави з менших князівств. У 1867 році була утворена Австро-Угорщина; У 1871 році відбулося об’єднання Італії та Німеччини як національних держав за рахунок менших князівств.[163]
Паралельно Східне питання ускладнилося після поразки Османської імперії в російсько-турецькій війні (1768–1774). Оскільки розпад Османської імперії здавався неминучим, великі держави намагалися захистити свої стратегічні та комерційні інтереси в османських володіннях. Російська імперія мала виграти від занепаду, тоді як Габсбурзька монархія і Сполучене Королівство сприймали збереження Османської імперії як найкраще в своїх інтересах. Тим часом Сербська революція (1804) та грецька революція (1821) ознаменували початок кінця османського панування на Балканах, яке закінчилося Балканськими війнами 1912–1913 років.[164] Офіційне визнання де-факто незалежних держав Князівства Чорногорія, Князівства Сербія та Румунського королівства відбулося на Берлінському конгресі в 1878 році.
Промислова революція почалася у Королівстві Великої Британії в останній половині XVIII століття і поширилася по всій Європі. Винахід і впровадження нових технологій призвели до швидкого зростання міст, масової зайнятості та появи нового робітничого класу.[165] Послідували реформи в соціальній та економічній сферах, включаючи перші закони[en] про дитячу працю, легалізацію профспілок[166] і скасування рабства[en].[167] У Сполученому Королівстві був прийнятий Закон про охорону здоров'я 1875 року[en], який значно покращив умови життя в багатьох британських містах.[168] Населення Європи зросло з приблизно 100 мільйонів у 1700 році до 400 мільйонів у 1900 році.[169] Останній великий голод, зареєстрований у Західній Європі, великий голод в Ірландії, спричинив смерть і масову еміграцію мільйонів ірландців.[170] У XIX столітті 70 мільйони людей покинули Європу під час міграцій до різних європейських колоній за кордоном і до Сполучених Штатів.[171] Промислова революція також призвела до значного зростання населення, і частка світового населення, яке проживало в Європі, досягла піку трохи вище 25% приблизно в 1913 році.[172][173]
Новітня історія
ред.У першій половині XX століття домінували дві світові війни та економічна депресія. Перша світова війна велася між 1914 і 1918 роками. Це почалося, коли ерцгерцог Австрії Франц Фердинанд був убитий югославським націоналістом[174] Гаврилом Принципом.[175] Більшість європейських держав були втягнуті у війну, яка велася між державами Антанти (Третя французька республіка, Бельгія, Королівство Сербія, Перша Португальська Республіка, Російська імперія, Сполучене Королівство, а пізніше Королівство Італія, Грецьке королівство, Румунське королівство та Сполучені Штати) та Центральними державами (Австро-Угорщина, Німецька імперія, Третє Болгарське царство та Османська імперія). Війна залишила понад 16 мільйонів загиблих цивільних і військових.[176] Більше 60 мільйони європейських солдатів були мобілізовані з 1914 по 1918 рік.[177]
Російська революція скинула царську монархію та замінила її комуністичним Радянським Союзом[178], що призвело також до незалежности багатьох колишніх російських губерній, таких як Фінляндія, Естонія, Латвія та Литва, як нових європейських держав,[179] проте Українська Народна Республіка була окупована більшовиками до 1922 року, поки балтійські держави були незалежними аж до Другої світової війни. Австро-Угорщина та Османська імперія розпалися та розпалися на окремі держави, а кордони багатьох інших держав були перекроєні. Версальський договір, який офіційно завершив Першу світову війну в 1919 році, був суворим щодо Німеччини, на яку він поклав повну відповідальність за війну та наклав серйозні санкції.[180] Надлишок смертей у колишній Російській імперії протягом Першої світової війни та громадянської війни в Російській імперії (включаючи післявоєнний голод) склав разом 18 мільйонів.[181] У 1932–1933 роках під керівництвом Сталіна конфіскації зерна радянською владою сприяли другому радянському голоду, який спричинив мільйони смертей, зокрема в Радянській Україні геноцид Голодомор;[182] Уцілілих куркулів переслідували, багатьох відправляли до ГУЛАГів на примусову працю. Диктатор Сталін також відповідальний за Великий терор 1937–1938 років, під час якої НКВД стратило 681 692 людини;[183] мільйони людей були депортовані та заслані у віддалені райони Радянського Союзу.[184]
.jpg)
Соціальні революції, що охопили колишню Російську імперію, також вплинули на інші європейські країни після Великої війни: у 1919 році з Веймарською республікою в Німеччині та Першою Австрійською республікою; у 1922 році, коли однопартійний фашистський уряд Муссоліні в Королівстві Італія та в Турецькій Республіці Ататюрка прийняв латинський альфабет і державний секуляризм. Економічна нестабільність, спричинена частково боргами, отриманими під час Першої світової війни, і «позиками» Німеччини завдала хаосу Європі наприкінці 1920-х і 1930-х років. Це, а також крах Волл-стріт 1929 року спричинили всесвітню Велику депресію. Завдяки економічній кризі, соціальній нестабільності та загрозі комунізму по всій Європі розвинулися фашистські рухи, які привели Адольфа Гітлера до влади в нацистській Німеччині.[190][191]
У 1933 році Гітлер став лідером Німеччини і почав працювати над своєю метою побудови Великої Німеччини. У 1935 і 1936 роках Німеччина знову розширила територію і повернула Саар і Рейнську область. У 1938 році після аншлюсу Австрія увійшла до складу Німеччини. Після Мюнхенської угоди, підписаної Німеччиною, Францією, Сполученим Королівством та Італією, пізніше в 1938 році Німеччина анексувала Судетську область, яка була частиною Першої Чехословацької Республіки, населеною етнічними німцями. На початку 1939 року решта Другої Чехословацької Республіки була розділена на Протекторат Богемії та Моравії, який контролювали Німеччина та Перша словацька республіка. У той час Сполучене Королівство та Франція віддавали перевагу політиці умиротворення агресорки.
Із зростанням напруженості між нацистською Німеччиною та Польською Республікою щодо Данцига німці звернулися до совітів і підписали пакт Молотова — Ріббентропа, який дозволив Червоній армії вторгнутися в балтійських держав та сходу Польської Республіки та Румунського Королівства, зокрема Радянський Союз анексував сучасні західноукраїнські та білоруські землі. Нацистська Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 року, що спонукало Францію та Сполучене Королівство оголосити війну нацистській Німеччині 3 вересня, відкривши Європейський театр Другої світової війни.[192][193][194] Радянське вторгнення до Польщі почалося 17 вересня, і Польща впала незабаром після цього 24 вересня Радянський Союз напав на балтійські держави, а 30 листопада — на Фінляндію, після чого почалася спустошлива Зимова війна для Червоної Армії.[195] Британці сподівалися висадитися в Нарвіку та відправити війська на допомогу Фінляндії, але їхньою головною метою висадки було оточити Німеччину та відрізати німців від скандинавських ресурсів. Приблизно в той же час Німеччина ввела війська в Данію. Дивна війна тривала.
У травні 1940 року Німеччина напала на Францію через низинні землі. У червні 1940 року Франція капітулювала. До серпня Німеччина почала бомбардування Сполученого Королівства, але не змогла переконати британців здатися.[196] У 1941 році Німеччина напала на Радянський Союз під час операції «Барбаросса».[197] 7 грудня 1941 року напад Японії на Перл-Гарбор залучив Сполучені Штати до конфлікту як союзників Британської імперії та інших союзних сил.[198][199]
_(B%26W).jpg)
Після приголомшливої Сталінградської битви 1943 року німецький наступ на Радянський Союз перетворився на постійний відхід. Курська битва, яка включала найбільшу танкову битву в історії, була останнім великим німецьким наступом на Східному фронті. У червні 1944 року британські та американські війська вторглися у Францію під час висадки в день D, відкривши новий фронт проти Німеччини. Берлін остаточно впав у 1945 році, завершивши Другу світову війну в Європі. Ця війна була найбільшою та найруйнівнішою в історії людства — 60 мільйонів загиблих у всьому світі.[200] Більше 40 мільйони людей у Європі загинули в результаті Другої світової війни,[201] у тому числі між 11 і 17 мільйонів людей, які загинули під час Голокосту.[202] Радянський Союз втратив близько 27 мільйонів людей (переважно цивільних) під час війни, приблизно половина всіх жертв Другої світової війни.[203] До кінця Другої світової війни в Європі було понад 40 мільйони біженців.[204][205][206] Кілька післявоєнних евакуацій і вигнань[en] у Центральній та Східній Європі перемістили загалом близько 20 осіб мільйонів людей.[207]
Перша світова війна, а особливо Друга світова війна, зменшили вплив Західної Європи у світових справах. Після Другої світової війни мапа Європи була перекроєна на Ялтинській конференції та розділена на два блоки: західні держави та комуністичний східний блок, розділені тим, що пізніше Вінстон Черчилль назвав «залізною завісою». Сполучені Штати і Західна Європа створили альянс НАТО, а пізніше Радянський Союз і Центральна Європа створили Варшавський пакт.[208] Особливо гарячими точками після Другої світової війни були Берлін і Трієст, де Вільна територія Трієста, заснована в 1947 році разом з ООН, була розпущена в 1954 і 1975 роках відповідно. Блокада Західного Берліна в 1948 і 1949 роках і будівництво Берлінського муру в 1961 році були однією з найбільших міжнародних криз холодної війни.[209][210][211]
Дві нові наддержави, Сполучені Штати та Радянський Союз, потрапили в п’ятдесятирічну холодну війну, зосереджену на розповсюдженні ядерної зброї[en]. У той же час деколонізація, яка почалася вже після Першої світової війни, поступово призвела до незалежности більшості європейських колоній в Азії та Африці.[213]
У 1980-х роках реформи Михайла Горбачова та рух «Солідарність» у Польщі послабили раніше жорстку комуністичну систему. Відкриття залізної завіси на панєвропейському пікніку спричинило мирну ланцюгову реакцію, в результаті якої Східний блок, Варшавський пакт та інші комуністичні держави розпалися, а холодна війна закінчилася.[214][215][216] Після символічного падіння Берлінської стіни в 1989 році Німеччина возз’єдналася, а мапи Центральної та Східної Європи були знову перемальовані.[217] Це уможливило старі раніше перервані культурні та економічні зв’язки, і раніше ізольовані міста, такі як Берлін, Прага, Відень, Будапешт і Трієст, тепер знову опинилися в центрі Європи.[218][219][220][221]
Європейська інтеграція також розпочалася після Другої світової війни. У 1949 році після виступу сера Вінстона Черчилля було засновано Раду Європи з ідеєю об’єднання Європи[222] для досягнення спільних цілей. До неї входять усі європейські держави, крім Білорусі, Російської Федерації[223] та Ватикану. Римські договори 1957 року заснували Європейську економічну спільноту (ЄЕС) між шістьма західноєвропейськими державами з метою єдиної економічної політики та спільного ринку.[224] У 1967 році Європейська економічна спільнота, Європейське об'єднання вугілля і сталі та Євратом утворили Європейські Спільноти (ЄС), які в 1993 році стали Європейською Унією (ЄУ). ЄУ створила парламент, суд і центральний банк, а також запровадив євро як єдину валюту.[225] З 2004 по 2013 рік почали приєднуватися нові держави Центральної Європи, розширивши ЄУ до 28 європейських держав і знову зробивши Європу великим економічним і політичним центром сили.[226] Однак Сполучене Королівство вийшло з ЄУ 31 січня 2020 року в результаті референдуму про членство в ЄС у червні 2016 року.[227] Станом на 2025 рік кандидатками на вступ до ЄУ є Албанія, Боснія та Герцеговина, Грузія, Молдова, Сербія, Північна Македонія, Чорногорія та Україна, які повинні стали державами подальшого розширення.
Російсько-українська війна, який триває з 2014 року, різко загострилася, коли Російська Федерація розпочала повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року, що стало найбільшою гуманітарною кризою та кризою біженців у Європі з часів Другої світової війни[228] та югославських воєн 1990-х років.[229]
Географія і геологія
ред.
Європа займає західну п'яту частину суші Євразії.[230] Європа має більше відношення узбережжя до суші, ніж будь-який інший континент або субконтинент.[231] Її морські кордони складаються з Північного Льодовитого океану на півночі, Атлантичного океану на заході та Середземного, Чорного та Каспійського морів на півдні.[232] Рельєф суші в Європі дуже різноманітний на відносно невеликих територіях. Південні регіони більш гористі, просуваючись на північ, рельєф спускається від високих Альп, Піренеїв і Карпат через горбисті височини до широких низьких північних рівнин, які є обширними на сході. Ця розширена низовина відома як Велика Європейська рівнина, а в її серці лежить Північно-Німецька рівнина. Дуга нагір'їв також існує вздовж північно-західного узбережжя, яка починається в західних частинах островів Британії та Ірландії, а потім продовжується вздовж гористого, порізаного фіордами хребта Норвегії.
Такі субрегіони, як Піренейський півострів та Апеннінський півострів мають свої власні комплексні особливості, як і сама материкова Центральна Європа, де рельєф містить багато плато, річкових долин і улоговин. Такі субрегіони, як Ісландія, Велика Британія та Ірландія, є особливими випадками. Перший — це окрема земля в північному океані, яка вважається частиною Європи, тоді як другий — це гірські території, які колись були приєднані до материка, поки підвищення рівня моря не відрізало їх.
У різні часи східну межу Європи проводили по-різному, простежується загальна тенденція «розростання Європи на схід». Останні три століття умовну межу між Європою і Азією на суходолі проводять вздовж східного підніжжя Уралу, по річці Ембі, Каспійському морю, Кумо-Маницькій западині (часто до Європи зараховують Кавказ), Чорному морю, протоці Босфор, Мармуровому морю, протоці Дарданелли, Егейському морю; Середземне море і Гібралтарська протока відокремлюють Європу від Африки.
Поділ материка Євразія на частини світу Європу і Азію склався ще в Стародавній Греції. Античні греки виділяли три частини світу — Європу, Азію і Лівію (Африку). Межею між Європою і Азією вони вважали водні шляхи від Середземного до Азовського моря. Сучасні східні межі Європи (Урал) були встановлені за пропозицією шведського географа Філіпа Йогана фон Страленберга.
Протяжність Європи в меридіональному напрямку — 4300 км, у широтному — 5000 км.
Європа має найбільш розчленовану серед частин світу берегову лінію (півострови становлять 1/4 території Європи; острови займають близько 730 тис. км²).
Середня висота — 292 м; пік Монблан (4809 м) — найвища вершина Альп і водночас Європи (якщо не враховувати Ельбрус (5642 м) на Кавказі); найнижча точка — узбережжя Каспійського моря (28 м нижче рівня моря).
Гори й височини належать до 3 епох складчастості:
- каледонської (Скандинавські гори);
- герцинської (Іберійський масив, Центральний масив, Воґези, Арденни, Урал);
- альпійської (Піренеї, Альпи, Апенніни, Карпати, Стара Планина, Динарські гори, Кримські гори).
Найбільші рівнини: Східно-Європейська рівнина, Причорноморська низовина, Паданська рівнина, Паризький басейн.
Активні вулкани: Гекла, Везувій, Етна, Стромболі.
Найбільше озер у північній частині Європи; найглибші — біля підніжжя Альп (Комо, Ґарда, Женевське, Боденське). Озера площею понад 5100 км² розташовані у Східній Європі: Ладозьке, Онезьке, Чудське. Найбільші річки (довжиною понад 800 км): Волга, Дунай, Дніпро, Урал, Дон, Печора, Дністер, Рейн, Луара, Ельба, Вісла, Одра, Прут, Рона.
Льодовики поширені на островах Шпіцберґен, Нова Земля та Ісландія, а також в Альпійських і Скандинавських горах (разом 120 тис. км²).
Географічний центр
ред.
Розташування центру залежить від визначення меж Європи, а також від методики підрахунку, а також від того, чи включають віддалені острови в список крайніх точок Європи чи ні. Отож на звання географічного центру Європи претендують декілька місць. Окрім України, де центром Європи вважається точка біля села Ділове неподалік Рахова, на місце розташування центру Європи претендують також Литва, Словаччина, Білорусь, Польща та деякі інші країни. Книга рекордів Гіннеса визнає село Пурнушкяй за 26 км на північ від Вільнюса (Литва) «офіційним» географічним центром Європи.
Геологія та металогенія
ред.
Геологічна історія Європи бере свій початок від утворення Балтійського щита (Фенноскандії) і Сарматського кратону, обидва близько 2,25 р. мільярдів років тому, а потім Волго-Уральського щита, три разом ведуть до Східноєвропейського кратону (≈ Балтії), який став частиною суперконтиненту Нуна. Близько 1.1 мільярдів років тому Балтія й Арктика (як частина Канадської платформи) об’єдналися в Родінію, пізніше розділившись близько 550 р. мільйонів років том. Близько 440 мільйонів років тому Лавразія утворилася з Балтії та Лаврентії; подальше з'єднання з Ґондваною призвело до утворення Пангеї. Близько 190 мільйонів років тому Ґондвана і Лавразія розділилися внаслідок розширення Атлантичного океану. Після цього сама Лавразія знову розділилася на Лаврентію (Північну Америку) і Євразійський континент. Сухопутний зв’язок між ними зберігався тривалий час через Ґренландію, що призвело до обміну видами тварин. Приблизно з 50 мільйонів років тому підвищення та зниження рівня моря визначили фактичну форму Європи та її зв’язки з такими континентами, як Азія. Сучасна форма Європи датується пізнім третинним періодом приблизно п’ять мільйонів років тому.[233]
Геологія Європи надзвичайно різноманітна та складна, що породжує велику різноманітність ландшафтів по всьому континенту, від Шотландського нагір’я до холмистих рівнин Угорщини.[234] Найбільш важливою особливістю Європи є дихотомія між високогірною та гірською Південною Європою та великою, частково підводною, північною рівниною, яка тягнеться від Ірландії на заході до Уральських гір на сході. Ці дві половини розділені гірськими ланцюгами Піренеїв та Альп / Карпат. Північні рівнини обмежені на заході Скандинавськими горами та гірськими частинами Британських островів. Основними мілководними водоймами, що занурюють частини північних рівнин, є Кельтське море, Північне море, комплекс Балтійського моря та Баренцеве море.
Північна рівнина містить старий геологічний континент Балтії, і тому її можна вважати геологічно «головним континентом», тоді як периферійні височини та гірські райони на півдні та заході є фрагментами різних інших геологічних континентів. Більша частина давньої геології Західної Європи існувала як частина стародавнього мікроконтиненту Авалонія.
Основні родовища корисних копалин: нафти і природного газу — в Північному морі, Баку, вугілля — Рурський, Верхньосілезький, Донецький, Печорський, Підмосковний басейни, залізних руд — Курська магнітна аномалія, Лотаринґія, північ Скандинавії, марганцевих руд — Нікопольське родовище; є також родовища кольорових металів, бокситів, кам'яної солі, соди.
Клімат
ред.
Європа лежить переважно в помірному кліматичному поясі північної півкулі, де переважає західний напрямок вітру. Клімат м’якший порівняно з іншими районами на тій же широті в усьому світі через вплив Ґольфстриму, океанської течії, яка несе теплу воду з Мексиканської затоки через Атлантичний океан до Європи. Ґольфстрим називають «центральним опаленням Європи», тому що він робить клімат Європи теплішим і вологішим, ніж це було б за інших умов. Ґольфстрим не тільки несе теплу воду до європейського узбережжя, але й нагріває переважаючі західні вітри, які дмуть через континент з Атлантичного океану.
Таким чином, середня температура протягом року в Авейру становить 16 °C, тоді як у Нью-Йорку, який знаходиться майже на тій же широті, що межує з тим самим океаном, вона становить лише 13 °C. Берлін, Німеччина; Калгарі, Канада; й Іркутськ, на далекому південному сході Росії, лежать приблизно на одній широті; Середня температура січня в Берліні приблизно на 8 °C вища, ніж у Калгарі, і майже на 22 °C вище, ніж середня температура в Іркутську.
Особливе значення мають також великі водні маси Середземного моря, які вирівнюють середньорічну і добову температури. Води Середземного моря простягаються від пустелі Сахара до Альпійської дуги в її найпівнічнішій частині Адріатичного моря поблизу Трієста.
Загалом Європа холоднішає не лише на півночі порівняно з півднем, але й із заходу на схід. Клімат більш океанічний на заході і менш на сході.
Примітно, що середні температури найхолоднішого місяця, а також середньорічні температури падають із заходу на схід. Наприклад, у найхолодніший місяць року в Единбурзі тепліше, ніж у Белграді, хоча Белград знаходиться приблизно на 10° широти південніше.
Зміни клімату
ред.Зміна клімату призвела до підвищення температури на 2,3 °C (2022) у Європі порівняно з доіндустріальним рівнем. Європа є континентом, що нагрівається найшвидше у світі. Клімат Європи стає теплішим через антропогенну діяльність. На думку міжнародних кліматичних експертів, підвищення глобальної температури не повинно перевищувати 2 °C, щоб запобігти найнебезпечнішим наслідкам зміни клімату; без скорочення викидів парникових газів це може статися до 2050 року. Зміна клімату має наслідки для всіх регіонів Європи, причому ступінь і характер впливу різняться на континенті. Вплив на європейські держави включає потепління погоди та збільшення частоти та інтенсивності екстремальних погодних умов, таких як хвилі спеки, що створює ризики для здоров’я та вплив на екосистеми. Європейські держави є основними джерелами глобальних викидів парникових газів, хоча Європейська Унія та уряди кількох держав окреслили плани щодо пом’якшення наслідків зміни клімату та енергетичного переходу в XXI столітті, одним із яких є Європейська зелена угода. Комісаром Європейської Унії з питань клімату[en] є Вопке Гукстра з 9 жовтня 2023 року.
Флора
ред.
Проживаючи пліч-о-пліч із землеробськими народами протягом тисячоліть, тварини та рослини Європи сильно постраждали від присутності та діяльності людей. За винятком Фенноскандії та півночі Росії, в Європі зараз знайдено небагато ділянок незайманої дикої природи, за винятком різних національних парків.
Основним природним рослинним покривом Європи є змішані ліси. Умови для росту дуже сприятливі. На півночі Ґольфстрим і Північноатлантичний дрейф зігрівають континент. Південна Європа має теплий, але м’який клімат. У цьому регіоні часті літні посухи. Гірські хребти також впливають на умови. Деякі з них, такі як Альпи та Піренеї, орієнтовані на схід-захід і дозволяють вітру переносити великі маси води з океану в глиб. Інші орієнтовані на південь-північ ( Скандинавські гори, Динариди, Карпати, Апенніни), і оскільки дощі випадають переважно на схилі гір, які спрямовані до моря, ліси добре ростуть з цього боку, тоді як з іншого боку умови набагато менш сприятливий. Кілька куточків материкової Європи колись не паслися худобою, а вирубка доземлеробського лісового середовища призвела до руйнування первісних екосистем рослин і тварин.
.png)
Можливо, колись від 80 до 90 відсотків території Європи було вкрито лісами.[236] Він простягався від Середземного моря до Північного Льодовитого океану, хоча більше половини первинних лісів Європи зникло через століття вирубки лісів. Останнім часом вирубка лісів сповільнилася, і було висаджено багато дерев. Однак у багатьох випадках монокультурні плантації хвойних порід замінили первісний змішаний природний ліс, оскільки вони ростуть швидше. Зараз плантації охоплюють величезні площі землі, але є гіршими середовищами існування для багатьох європейських лісових видів, які потребують суміші деревних порід і різноманітної структури лісу. Кількість природних лісів у Західній Європі становить лише 2–3% і менше, тоді як у Західній Росії — 5–10%. Європейською державою з найменшим відсотком лісистої території є Ісландія (1%), а найбільш лісистою країною є Фінляндія (77%).[237]
У помірній зоні Європи переважають змішані ліси, що містять як широколистяні, так і хвойні породи дерев. Найважливішими породами в Центральній і Західній Європі є бук і дуб. На півночі тайга — змішаний ялиново — сосново — березовий ліс; північніше в межах Росії та крайньої північної Скандинавії тайга змінюється місцем тундри з наближенням до Арктики. У Середземномор'ї висаджено багато оливкових дерев, які дуже добре пристосовані до його посушливого клімату; Кипарис вічнозелений також широко висаджується в південній Європі. У напівзасушливому середземноморському регіоні багато чагарникових лісів. Вузький східно-західний язик євразійських полів (степу) тягнеться на захід від України, закінчується в Угорщині та перетинає тайгу на півночі.
Фавна
ред.
Зледеніння під час останнього льодовикового періоду та присутність людини вплинули на розподіл європейської фавни. Що стосується тварин, то в багатьох частинах Європи на більшість великих тварин і найвищих видів хижаків полювали до їхнього знищення. Мамут найвеличніший вимер ще до кінця неоліту. Сьогодні вовки (м'ясоїдні) і ведмеді (всеїдні) знаходяться під загрозою зникнення. Колись вони зустрічалися на більшій частині Європи. Однак вирубка лісів і полювання змусили цих тварин відступати все далі і далі. До середньовіччя місця проживання ведмедів були обмежені більш-менш важкодоступними горами з достатнім лісовим покривом. Сьогодні бурий ведмідь живе переважно на Балканському півострові, у Скандинавії та Російській Федерації; невелика кількість також зберігається в інших державах Європи (Австрія, Піренеї, Україні тощо), але в цих районах популяції бурих ведмедів фрагментовані та маргіналізовані через знищення середовища їх існування. Крім того, білих ведмедів можна зустріти на Шпіцбергені, норвезькому архіпелазі далеко на північ від Скандинавії. Вовка, другого за величиною хижака в Європі після бурого ведмедя, можна зустріти в основному в Центральній та Східній Європі та на Балканах, з невеликою кількістю зграй Західної Європи (Скандинавія, Іспанія тощо).
Інші хижі тварини включають європейську дику кішку, червону лисицю та песця, золотистого шакала, різні види куниць, європейського їжака, різні види плазунів (наприклад, змій, таких як гадюки та вужі) і земноводних, а також різних птахів (сови, яструби та інші хижі птахи).
Важливими європейськими травоїдними тваринами є равлики, личинки, риба, різні птахи та ссавці, такі як гризуни, олені та козулі, кабани та мешканці гір, бабаки, стейнбоки, серни та інші. Деякі комахи, такі як сонцевик кропив'яний, додають біорізноманіття.[240]
Морські істоти також є важливою частиною європейської флори та фавни. Морська флора представлена переважно фітопланктоном. Важливими тваринами, які живуть у європейських морях, є зоопланктон, молюски, голкошкірі, різні ракоподібні, кальмари та восьминоги, риби, дельфіни та кити.
Біорізноманіття в Європі охороняється Бернською конвенцією Ради Європи, яку також підписали Європейська економічна спільнота та неєвропейські держави.
Політика
ред.
Політична мапа Європи в основному походить від реорганізації Європи після наполеонівських війн у 1815 році. Поширеною формою правління в Європі є парламентська демократія, у більшості випадків у формі республіки; у 1815 р. поширеною формою правління все ще залишалася монархія. Решта одинадцять монархій Європи[241] є конституційними.
27 європейських держав є членами політико-економічної Європейської Унії, 26 — Шенгенської зони і 20 — єврозони. Серед менших європейських організацій є Північна рада, Бенілюкс, Балтійська асамблея та Вишеградська група.
Перелік держав і територій
ред.| Західна | Східна | Північна | Південна | Частково в Європі | Невизнані або частково визнані |
|---|---|---|---|---|---|
 Австрія |
 Білорусь |
 Данія |
 Албанія |
 Азербайджан (до 10 % території[242][243]) |
 Косово
|
 Андорра |
 Болгарія |
 Ісландія |
 Чорногорія
|
 Грузія (до 5 % території[242][243])
|
.svg){kind=spacer} Придністров'я
|
.svg){kind=small} Бельгія |
 Угорщина |
 Латвія |
 Боснія і Герцеговина |
 Казахстан (12,5 % території[244]) |
 Республіка Абхазія (до близько 5 % території[243])
|
.svg){kind=small} Велика Британія |
 Молдова |
 Литва |
.svg){kind=small} Ватикан |
 Росія (22 % території[243]) |
 Південна Осетія[245]
|
 Німеччина |
 Польща |
 Норвегія |
 Греція |
 Туреччина (4 % території) |
 Північний Кіпр[245]
|
 Ірландія |
 Румунія |
 Фінляндія |
 Іспанія |
 Вірменія (член Ради Європи)[245] |
|
 Ліхтенштейн |
 Україна[246] |
 Естонія |
 Італія |
 Кіпр (член ЄУ та Ради Європи)[245] |
|
 Люксембург |
 Чехія |
 Швеція |
 Північна Македонія |
||
 Монако |
 Словаччина |
 Мальта
| |||
 Нідерланди |
 Португалія
| ||||
 Франція |
 Сан-Марино
| ||||
.svg){kind=small} Швейцарія |
 Сербія
| ||||
 Словенія
| |||||
 Хорватія
| |||||
Залежні території
ред.Залежні території, які розташовані в Європі
Акротирі і Декелія[245]
Аландські острови
Гернсі
Гібралтар
Острів Мен
Фарерські острови
Шпіцберген- Ян-Маєн
Частково визнаний релігійний орден
ред..svg){kind=small}
Інтеграція
ред.
Європейська інтеграція — це процес політичної, правової, економічної (і в деяких випадках соціальної та культурної) інтеграції європейських держав, як це було здійснено державами-спонсорами Ради Європи після закінчення Другої світової війни. Європейська Унія була центром економічної інтеграції на континенті з моменту свого заснування.
Рада Європи є єдиною пан'європейською організацією, членами якої є майже всі країни Європи. На сьогодні членами Ради Європи є 47 держав. Цілями Ради Європи є програми з узгодження суперечностей між законодавчими базами європейських країн у сферах прав людини, громадянства, міжнародного приватного права, захисту довкілля та культурної спадщини, охорони прав національних меншин тощо.
Європейський Союз (скорочена назва — ЄС) — наднаціональне об'єднання 28 держав Європи. У рамках ЄС курується безліч програм, діє єдиний ринок, куди входять митний союз, валютний союз (єдина європейська валюта — євро, прийнята як основна на території 19 з 28 членів Євросоюзу), загальна політика в галузі сільського господарства та рибальства. Європейський союз також вживає заходи з координації дій країн-членів в області політики. Існують тенденції до координації дій у сфері оборони та загальної зовнішньої політики. Союз поступово еволюціонує з економічної організації до наднаціональної. На сьогодні спільний ВВП Євросоюзу є найбільшим у світі і становить 15,849 трильйонів доларів США.
НАТО — військовий союз, членами якого є країни Європи, а також США і Канада. НАТО створювалася як організація для згуртування західноєвропейських країн під командуванням США проти СРСР і його союзників. Основою організації є договір про колективну оборону в разі нападу на одну з держав-членів.
Організація з безпеки і співробітництва в Європі — найбільша регіональна організація з безпеки, до складу якої входять 56 держав Європи, Центральної Азії і Північної Америки. Діяльність організації спрямована на запобігання виникненню конфліктів у регіоні, врегулювання кризових ситуацій, ліквідацію наслідків конфліктів.
ГУАМ створено 1997 року чотирма країнами: Грузією, Україною, Азербайджаном, Молдовою (ГУАМ). Штаб-квартира розташована в столиці України — Києві. З квітня 1999 до 2006 року до складу організації входив також Узбекистан, тому тоді організація носила назву ГУУАМ.
Північна рада (заснована 1952 року) і Північна рада міністрів (заснована 1971 року) — організація для координації співпраці між парламентами і урядами країн Північної Європи. Країни-члени: Данія, Фінляндія (з 1956), Ісландія, Норвегія, Швеція. Керівні органи розташовані в Копенгагені.
В Арктичну раду входять вісім приарктичних країн: Данія, Фінляндія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, Швеція, США. Країни-спостерігачі: Велика Британія, Франція, ФРН, Нідерланди, Польща, Іспанія.
Балтійська асамблея — дорадчий орган зі співробітництва між парламентами Естонії, Латвії та Литви, заснований 1991 року. Асамблея координує дії, консультує парламенти трьох країн і декларує узгоджені позиції у вигляді резолюцій, рішень і рекомендацій.
Бенілюкс — союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу, створений 3 лютого 1958 року. Має свій парламент і суд, куди входять представники трьох держав.
Рада Баренцевого/Євроарктичного регіону (ОБЄР) — форум регіонального співробітництва. Був заснований 1993 року. До нього увійшли на правах постійних членів Данія, Ісландія, Норвегія, Росія, Фінляндія і Швеція, а також Комісія Європейських співтовариств (КЕС). Дев'ять держав — Велика Британія, Німеччина, Італія, Канада, Нідерланди, Польща, Франція, США, Японія — мають статус спостерігачів.
Співдружність Незалежних Держав складається з 9 держав, зокрема Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан та Узбекистан. Формально СНД не володіє наднаціональними повноваженнями і є більшою мірою символічною організацією, що діє в сфері координації взаємодії між країнами-учасницями Співдружності. Головними цілями СНД є здійснення співробітництва в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших областях; мирне вирішення суперечок; міждержавна кооперація та інтеграція; захист прав і свобод громадян країн-членів.
Економіка
ред.
Як континент, економіка Європи наразі є найбільшою на Землі та є найбагатшим регіоном за кількістю активів під управлінням з понад 32,7 дол. трлн порівняно з 27,1 дол. США в Північній Америці трильйонів у 2008 році.[247] У 2009 році Європа залишалася найбагатшим регіоном Землі. Її активи в управлінні вартістю 37,1 трильйона доларів становлять одну третину світового багатства. Це був один із кількох регіонів, де багатство перевищило свій докризовий пік на кінець року.[248] Як і на інших континентах, Європа має великий розрив у багатстві[en] між своїми державами. Багатші держави, як правило, знаходяться на північному заході та заході в цілому, за ними йде Центральна Європа, тоді як більшість економік Східної та Південно-Східної Європи все ще відновлюються після розпаду Радянського Союзу та розпаду Югославії.
Модель «Блакитний банан» була розроблена як економіко-географічне представлення відповідної економічної потужності регіонів, яка була розвинена в «Золотий банан» або «Блакитна зірка». Торгівля між Сходом і Заходом, а також до Азії, яка надовго була перервана двома світовими війнами, новими кордонами та холодною війною, різко зросла після 1989 року. Крім того, є новий імпульс від китайської ініціативи «Один пояс, один шлях» через Суецький канал до Африки та Азії.[249]
Продукція: майже 50 % усіх машин, що випускаються у світі, виробляється в Європі (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Росія, Грузія, Україна, Латвія, Білорусь, Сполучене Королівство); використання добрив на сільськогосподарських угіддях у 4 рази більше, ніж у будь-якій іншій частині світу; сільськогосподарська продукція Європи становить 43 % світового виробництва ячменю (Німеччина, Іспанія, Франція, Сполучене Королівство), 41 % світового виробництва жита (Польща, Німеччина), 31 % світового виробництва вівса (Польща, Німеччина, Швеція, Франція), 24 % світового виробництва пшениці (Франція, Україна, Німеччина, Сполучене Королівство, Румунія); Італія, Іспанія і Греція виробляють понад 70 % оливкової олії, виробленої у світі.
Європейська Унія, політичне утворення, що складається з 27 європейських держав, є найбільшою єдиною економічною зоною у світі. Дев'ятнадцять країн ЄУ використовують євро як спільну валюту. П'ять європейських держав входять до десятки найбільших національних економік світу за ВВП (ПКС) . Сюди входять (рейтинги згідно з ЦРУ): Німеччина (6), Російська Федерація (7), Сполучене Королівство (10), Франція (11) та Італія (13).[250]
Деякі європейські держави набагато багатші за інші. Найбагатшим за номінальним ВВП є Монако з 185 829 доларами США на душу населення (2018 рік), а найбіднішою – Україна з 3 659 доларами США на душу населення (2019 рік).[251]
Загалом ВВП Європи на душу населення становить 21 767 доларів США за оцінкою Міжнародного валютного фонду за 2016 рік.[252]
Економічна історія
ред.Капіталізм домінував у Західному світі після кінця феодалізму.[253] Зі Сполученого Королівства він поступово поширився по всій Європі.[254] Промислова революція почалася в Європі, зокрема у Сполученому Королівстві наприкінці XVIII століття [255], а в XIX столітті Західна Європа стала індустріалізуватися. Першою світовою війною було зруйновано економіки, але до початку Другої світової війни вони відновилися й змушені були конкурувати зі зростаючою економічною силою Сполучених Штатів Америки. Друга світова війна знову завдала шкоди значній частині промисловості Європи.
Після Другої світової війни економіка Сполученого Королівства перебувала в стані руїни[256] і продовжувала зазнавати відносного економічного спаду в наступні десятиліття.[257] Італія також була в поганому економічному стані, але до 1950-х років відновила високий рівень зростання. Західна Німеччина швидко відновилася і до 1950-х років подвоїла виробництво порівняно з довоєнним рівнем.[258] Франція також здійснила чудове повернення, насолоджуючись швидким зростанням і модернізацією; пізніше Іспанія під керівництвом Франко також відновилася, і нація зафіксувала величезне безпрецедентне економічне зростання, починаючи з 1960-х років, у тому, що називають іспанським дивом.[259] Більшість держав Центральної та Східної Європи потрапили під контроль Радянського Союзу і, таким чином, були членами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ).[260]
Держави, які зберегли систему вільного ринку, отримали велику допомогу від Сполучених Штатів згідно з Планом Маршалла.[261] Західні держави намагалися об’єднати свої економіки, створивши основу для ЄС і збільшуючи транскордонну торгівлю. До 1990 року Європейське співтовариство було розширено з 6 членів-засновниць до 12. Акцент на відродженні економіки Західної Німеччини призвів до того, що вона випередила Сполучене Королівство як найбільшу економіку Європи.
.jpeg)
З падінням комунізму в Центральній та Східній Європі в 1991 році постсоціалістичні держави зазнали заходів шокової терапії з лібералізації своїх економік і впровадження реформ вільного ринку.
Після возз’єднання Східної та Західної Німеччини в 1990 році економіка Західної Німеччини зазнала труднощів, оскільки їй довелося підтримувати та значною мірою відновлювати інфраструктуру Східної Німеччини, тоді як Східна Німеччина зазнала раптового масового безробіття та різкого падіння промислового виробництва[en].
До зміни тисячоліття Європейська Унія домінував в економіці Європи, охоплюючи п’ять найбільших європейських економік того часу: Німеччину, Сполучене Королівство, Францію, Італію та Іспанію. У 1999 році 12 із 15 членів ЄУ приєдналися до єврозони, замінивши свої національні валюти на євро.
Цифри, опубліковані Євростатом у 2009 році, підтвердили, що єврозона пішла в рецесію[en] в 2008 році.[263] Це торкнулося значної частини регіону.[264] У 2010 році виникли побоювання щодо кризи суверенного боргу[265] щодо деяких держав Європи, особливо Греції, Ірландії, Іспанії та Португалії.[266] У результаті були вжиті заходи, особливо щодо Греції, провідними державами єврозони.[267] У 2012 році рівень безробіття в ЄУ-27 становив 10,3%. У віці 15–24 років – 22,4%.[268]
Населення
ред.
Згідно з оцінками ООН, у 2023 році населення Європи становило близько 742 мільйонів осіб. Це трохи більше однієї дев'ятої населення планети. Густота населення Європи (кількість людей на площу) займає друге місце серед усіх континентів після Азії. Населення Європи в даний час повільно зменшується, приблизно на 0,2% на рік,[270] тому що народжується менше, ніж помирає. Це природне зменшення населення зменшується тим фактом, що більше людей мігрує до Європи з інших континентів, ніж навпаки.
Південна та Західна Європа є регіонами з найвищою середньою кількістю літніх людей у світі. У 2021 році відсоток людей старше 65 років становив 21% у Західній та Південній Європі, порівняно з 19% у всій Європі та 10% у світі.[271] За прогнозами, до 2050 року в Європі цей показник досягне 30%.[272] Це пов'язано з тим, що з 1970-х років населення має дітей, які не досягають рівня заміщення. Організація Об'єднаних Націй прогнозує, що населення Європи з 2022 по 2050 рік скоротиться на -7%, без змін імміграційних рухів.[273]
Відповідно до прогнозу населення Відділу народонаселення ООН, до 2050 року населення Європи може скоротитися до 680-720 мільйонів людей, що становитиме 7% світового населення на той час.[274] У цьому контексті між регіонами існують значні відмінності щодо рівня народжуваності. Середня кількість дітей на одну жінку дітородного віку становить 1,52 дитини.[275] ООН прогнозує постійне скорочення населення в Центральній і Східній Європі внаслідок еміграції та низької народжуваності.[276] Зокрема, ООН прогнозує, що до 2100 року населення України може скоротитися до 15,3 мільйона людей, зокрема через російсько-українську війну.
Європа заселена нерівномірно, головна смуга розселення людства на цьому континенті простягається з півночі на південь від Північної Ірландії через Англію, долину Рейну до Північної Італії (переривається в Альпах). У цій смузі зосереджено багато галузей промисловості та інтенсивне сільське господарство, сильно розвинена інфраструктура. Інша смуга проходить у широтному напрямку, від Бретані, вздовж річок Самбр і Маас через північ Франції до Німеччини (Рурська область). Саме в цьому регіоні зародилися промислові райони як явище, що призвело до підвищення природного приросту населення і притоку робочої сили. У цих двох смугах проживає близько 130 млн осіб, середня густота населення сягає 119 осіб/км²[277]. Досить висока густота населення характерна для ряду країн Центрально-Східної Європи, але розміщено воно нерівномірно, малозаселеними є гірські території і лісові масиви. Пересічна густота населення Польщі становить 127 осіб/км², максимальна — понад 300 осіб/км² (промислові райони Нижньої й Верхньої Сілезії); Чехії — 134 особи/км²; Словаччини — 112 осіб/км²; Угорщини — 111 осіб/км²; Сербії — 42 особи/км²; Чорногорії — 42 особи/км²; Словенії — 100 осіб/км²; Македонії — 4 особи/км²; Хорватії — 85 осіб/км²; Боснії і Герцеговині — 70 осіб/км²[277]. Чимало населення східної частини Південної Європи зосереджене на узбережжі Адріатичного моря. Серед країн Східної Європи високу густоту населення має Молдова — 130 осіб/км², Україна — 80 осіб/км²[277].
У містах мешкає понад 70 % населення; найбільші міські агломерації: Лондон, Москва, Париж, Рурштадт, Санкт-Петербург, Стамбул. Найбільші міста (з населенням понад 1,5 млн): Атени, Барселона, Берлін, Бухарест, Будапешт, Відень, Варшава, Гамбурґ, Київ, Лондон, Мадрид, Манчестер, Мілан, Мінськ, Москва, Париж, Рим, Санкт-Петербург, Стамбул.
Етнічні групи
ред.Детальному вивченню етнографічної ситуації у Європі присвячені дослідження, пов'язані з Версальським мирним договором. Роботи виконували у багатьох країнах з метою встановлення етнічних меж і на цій підставі — міждержавних кордонів[278].
Пан і Пфейл (2004) нараховують 87 окремих «народів Європи», з яких 33 становлять більшість населення принаймні в одній суверенній державі, а решта 54 становлять етнічні спільноти (меншини).[279]
Міграція
ред.
За даними Міжнародної організації з міграції, у 2020 році в Європі проживає найбільша кількість мігрантів серед усіх регіонів світу – майже 87 мільйонів людей.[280] У 2005 році Європейська Унія мала загальний чистий прибуток від імміграції в 1,8 мільйонів людей. Це спричинило майже 85% загального приросту населення Європи.[281] У 2021 році 827 000 осіб отримали громадянство держави-члена Європейської Унії, що на 14% більше, ніж у 2020 році.[282] 2,3 мільйона іммігрантів з держав, що не входять до Європейської Унії, прибули до ЄУ у 2021 році.[282]
Рання модерна еміграція з Європи почалася з іспанськими та португальськими поселенцями у XVI столітті[283][284] та французькими та англійськими поселенцями у XVII столітті.[285] Але їх кількість залишалася відносно невеликою до хвилі масової еміграції в XIX столітті, коли мільйони бідних сімей покинули Європу.[286]
Сьогодні великі популяції європейського походження зустрічаються на кожному континенті. Європейське походження переважає в Північній Америці та меншою мірою в Південній Америці (зокрема в Уругваї, Аргентині, Чилі та Бразилії, тоді як більшість інших країн Латинської Америки також мають значне населення європейського походження[en]). Австралія та Нова Зеландія мають велику популяцію європейців. В Африці немає держав з європейською більшістю (або за винятком Кабо-Верде та, можливо, Сан-Томе і Прінсіпі, залежно від контексту), але є значні меншини, такі як білі південноафриканці[en] в Південній Африці. В Азії популяції європейського походження, зокрема росіяни, переважають у Північній Азії та деяких частинах Північного Казахстану.[287] Також в Азії європейці, особливо іспанці, є впливовою меншиною на Філіппінах.[288][289]
Мови
ред.
Європа має близько 225 корінних мов[290], які переважно належать до трьох індоєвропейських мовних груп: романські мови, що походять від латинської мови Римської імперії; германські мови, предки яких походили з півдня Скандинавії; і слов'янські мови.[291] Слов'янські мови здебільшого поширені в Південно-Східній, Центральній та Східній Європі. Романськими мовами розмовляють переважно в Західній і Західно-Південній Європі, а також у Швейцарії в Центральній Європі та Румунії та Молдові. Германські мови поширені в Західній, Північній і Центральній Європі, а також на Ґібралтарі та Мальті в Південній Європі.[291] Мови в суміжних областях значно збігаються (наприклад, англійська). Інші індоєвропейські мови поза трьома основними групами включають балтійську мови (латвійська та литовська), кельтські мови (ірландська, шотландська ґельська, менська, валлійська, корнська та бретонська[291]), грецьку, вірменську та албанську.
Окрема неіндоєвропейська сім'я уральських мов (естонська, фінська, угорська, карельська, ерзянська, комі, марійська, мокшанська та удмуртська) розмовляють переважно в Естонії, Фінляндії, Угорщині та деяких частинах Росії. Тюркські мови включають азербайджанську, казахську та турецьку, а також менші мови Східної та Південно-Східної Європи (балкано-гагаузька[en], башкирська, чуваська, кримськотатарська, карачаєво-балкарська, кумицька, ногайська та татарська). Картвельські мови (грузинська, мінгрельська та сванська) поширені переважно в Грузії. Дві інші мовні сім'ї на Північному Кавказі (північно-східнокавказькі мови, зокрема чеченська, аварська та лезгинська; і північно-кавказькі мови зокрема адигейська). Мальтійська мова є єдиною семітською мовою, яка є офіційною в Європейській Унії, тоді як баскська мова є єдиною західноєвропейською мовою-ізолятом.
Багатомовність і захист регіональних мов і мов спільнот (меншин) є визнаними політичними цілями в Європі сьогодні. Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин і Європейська хартія регіональних мов або мов меншин Ради Європи створили правову основу для мовних прав у Європі.
Релігія
ред.Найбільшою релігією в Європі є християнство: 76,2% європейців вважають себе християнами,[292][293] включаючи католиків, східних православних і різні протестантські деномінації. Серед протестантів найбільш поширеними є лютерани, англікани та кальвіністи. Менші протестантські деномінації включають анабаптистів, а також деномінації, які пошились у Європі зі Сполучених Штатів Америки, такі як п'ятидесятники, методисти і євангелісти. Орієнтальними православними в Європі є лише вірмени та мігранти з держав, де орієнтальне православ'я є релігією більшости. Хоча християнство зародилося на Близькому Сході, його центр поширення перемістився в Європу, коли воно стало державною релігією Римської імперії наприкінці IV століття. Християнство відіграло визначну роль у розвитку[en] європейської культури та ідентичности.[294][295][296] Сьогодні в Європі проживає трохи більше 25% християн світу.[297]
Іслам є другою за популярністю релігією в Європі. Його сповідують понад 25 мільйонів, або приблизно 5% населення Європи.[298] В Албанії та Боснії та Герцеговині, двох державах на Балканському півострові в Південно-Східній Європі, іслам замість християнства є релігією більшості. Це також стосується Туреччини та деяких частин Російської Федерації, а також Азербайджану та Казахстану, які знаходяться на кордоні з Азією.[298] Багато держав Європи є домом для значної мусульманської меншини, зокрема імміграція до Європи[en] збільшила кількість мусульман у Європі за останні роки.
Юдаїстське населення в Європі в 2020 році становило близько 1,4 мільйона осіб (приблизно 0,2% населення).[299] Історія євреїв у Європі[en] є доволі довгою, починаючи з часів античности. Наприкінці XIX та на початку XX століть Російська імперія мала більшість євреїв світу, які проживали в її межах.[300] У 1897 році, згідно з російським переписом населення 1897 року, загальна кількість єврейського населення Російської імперії становила 5,1 мільйона осіб, що становило 4,13% від загальної чисельності населення. З цієї загальної кількости переважна більшість проживала в межах смуги осілості, тобто в Білорусі, Литві, Польщі та Україні.[301] У 1933 році в Європі було близько 9,5 мільйонів євреїв, що становило 1,7% населення[302], але більшість з них були вбиті, а частина інших переміщено під час Голокосту.[303][299] У XIX столітті Франція має найбільше єврейське населення[en] в Європі, за нею йдуть Сполучене Королівство, Німеччина та Російська Федерація.
Інші релігії, що практикуються в Європі, включають індуїзм і буддизм, які є релігіями меншости, за винятком кавказької Республіки Калмикія, де тибетський буддизм є релігією більшості.
Велика і зростаюча кількість людей у Європі є нерелігійними, атеїстами та агностиками. За оцінками, на даний момент вони становлять близько 18,3% населення Європи.
Великі міста та міські райони
ред.Трьома найбільшими міськими територіями Європи[en] є Москва, Лондон і Париж. Усі їхні міські агломерації мають понад 10 мільйонів жителів,[304] і тому їх називають мегаполісами.[305] Хоча Стамбул має найбільшу загальну кількість населення, він частково розташований в Західній Азії. 64,9% жителів проживають на європейській стороні і 35,1% на азійській. Наступними за чисельністю населення міськими агломераціями є Мадрид, Санкт-Петербург, Мілан, Барселона, Берлін, Київ і Рим, кожне з яких має понад три мільйони жителів.[304]
Якщо розглядати пояси приміських поїздок або мегаполісів у Європі (для яких доступні порівняльні дані), Москва охоплює найбільше населення, за нею в порядку йдуть Стамбул, Лондон, Париж, Мадрид, Мілан, Рурський регіон, Санкт-Петербург, Північний Рейн-Вестфалія, Барселона і Берлін.[306]
Культура
ред.«Європа» як культурне поняття в основному походить від спільної спадщини стародавньої Греції та Римської імперії та їхніх культур. Кордони Європи історично розуміли як межі загальновизнаного християнського світу[en] (або, точніше, у межах поширення Римо-католицької церкви), які були захищені протягом середньовічної та ранньої сучасної історії Європи, особливо проти ісламу, як у реконкісті та Османських війнах у Європі.[307]
Ця спільна культурна спадщина об’єднана корінними національними культурами та фольклором, що перетинаються, приблизно розділених на слов’янські, латинські (романські), германські компонентами, але також з тими компонентами, які не входять до жодної з цих груп (зокрема, албанська, грецька, баскська та кельтська культури). Історично особливими прикладами культур, що перетинаються, є Страсбург із латинськими (романськими) та германськими мовами або Трієст із латинськими, слов’янськими та германськими культурами. Культурні контакти та суміші формують значну частину регіональних культур Європи. Європу часто описують як «максимальне культурне розмаїття з мінімальними географічними відстанями».
У Європі організовуються різноманітні культурні заходи з метою зближення різних культур і підвищення обізнаності про їх важливість, наприклад, культурна столиця Європи, гастрономічний регіон Європи[en], молодіжна столиця Європи та спортивна столиця Європи.
Спорт
ред.Спорт у Європі[en], як правило, високоорганізований, у багатьох видах спорту є професійні ліги.
Витоки багатьох із найпопулярніших видів спорту у світі сьогодні лежать у кодифікації багатьох традиційних ігор, особливо у Сполученому Королівстві. Однак парадоксальною рисою європейського спорту є те, якою мірою місцеві, регіональні та національні варіації продовжують існувати, а в деяких випадках навіть переважати.
Соціальний вимір
ред.У Європі багато людей не мають доступу до базових соціальних умов, що ускладнює їм життя та процвітання. Доступ до предметів першої необхідности може бути обмежений, наприклад, 10% європейців витрачають принаймні 40% сімейного доходу на житло. 75 мільйонів європейців почуваються соціально ізольованими. З 1980-х років нерівність доходів зростала, а частки заробітної плати падали. У 2016 році 20% найбагатших домогосподарств заробили в п’ять разів більше, ніж 20% найбідніших. Багато працівників стикаються зі стагнацією реальної заробітної плати[en], а нестабільна робота[en] є звичайним явищем навіть для основних працівників[en].[308]
Див. також
ред.
- Євродистрикт[en]
- Європейські ігри
- Єврорегіон
- Кордон між Європою та Азією
- Міста Європи
- Модерн (філософія)
- Охорона здоров’я в Європі
- Пан'європейська ідентичність
- Прапори Європи
- Потенційні наддержави
- Ранньомодерна Європа[en]
- Села Європи[en]
- Список європейських країн за номінальним ВВП
- Список назв європейських міст різними мовами[en]
- Список європейських телевізійних станцій[en]
Примітки
ред.Джерела
ред.- ↑ Europe. Encyclopædia Britannica. Архів оригіналу за 30 March 2019. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Europe: Human Geography | National Geographic Society. education.nationalgeographic.org. Процитовано 4 лютого 2023.
- ↑ Lewis та Wigen, 1997
- ↑ Covert, Kim (2011). Ancient Greece: Birthplace of Democracy. Capstone. с. 5. ISBN 978-1-4296-6831-6. Архів оригіналу за 27 July 2022. Процитовано 30 July 2022.
Ancient Greece is often called the cradle of western civilization. ... Ideas from literature and science also have their roots in ancient Greece.
- ↑ National Geographic, 534.
- ↑ History of the European Union 1945–59. european-union.europa.eu (англ.). Архів оригіналу за 23 April 2022. Процитовано 16 April 2022.
- ↑ The European union—a federation or a confederation? (PDF). Архів (PDF) оригіналу за 19 March 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Qrakh. Thraciae Veteris Typus. Ex conatibus Geographicis Abrah. Ortelij. Cum Imp. Et Belgico privilegio decennali. 1585. 15 February 1585.
- ↑ Greek goddess Europa adorns new five-euro note. BBC News. 10 січня 2013. Процитовано 21 березня 2024.
- ↑ (фр.) Chantraine P. Dictionnaire étymologique de la langue grecque. Histoire des mots. Paris, 1968. P. 388.
- ↑ а б M. L. West; West, Morris (2007). Indo-European Poetry and Myth. OUP Oxford. с. 185. ISBN 978-0-19-928075-9. Архів оригіналу за 22 January 2021. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ FitzRoy, Charles (2015). The Rape of Europa: The Intriguing History of Titian's Masterpiece. Bloomsbury Publishing. с. 52–. ISBN 978-1-4081-9211-5. Архів оригіналу за 20 March 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Astour, Michael C. (1967). Hellenosemitica: An Ethnic and Cultural Study in West Semitic Impact on Mycenaean Greece. Brill Archive. с. 128. GGKEY:G19ZZ3TSL38. Архів оригіналу за 20 March 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Europe – Origin and meaning of the name Europe by Online Etymology Dictionary. www.etymonline.com. Архів оригіналу за 17 September 2017. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Beekes, Robert (2004). Kadmos and Europa, and the Phoenicians (PDF). Kadmos. 43 (1): 168—69. doi:10.1515/kadm.43.1.167. ISSN 0022-7498. Архів (PDF) оригіналу за 1 November 2021. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ "Europe" [Архівовано 17 September 2017 у Wayback Machine.] in the Online Etymology Dictionary.
- ↑ M. L. West (1997). The east face of Helicon: west Asiatic elements in Greek poetry and myth. Oxford: Clarendon Press. с. 451. ISBN 978-0-19-815221-7.
- ↑ Beekes, Robert (2004). Kadmos and Europa, and the Phoenicians (PDF). Kadmos. 43 (1): 168—69. doi:10.1515/kadm.43.1.167. ISSN 0022-7498. Архів (PDF) оригіналу за 1 November 2021. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Davidson, Roderic H. (1960). Where is the Middle East?. Foreign Affairs. 38 (4): 665—675. doi:10.2307/20029452. JSTOR 20029452.
- ↑ Europe. Microsoft Encarta Online Encyclopaedia 2007. Архів оригіналу за 28 October 2009. Процитовано 27 December 2007.
- ↑ Cyprus, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, 7 серпня 2024, процитовано 13 серпня 2024
- ↑ Falconer, William; Falconer, Thomas.
- ↑ Europe – Noun. Princeton University. Архів оригіналу за 15 July 2014. Процитовано 9 June 2008.
- ↑ Histories 4.38.
- ↑ Herodotus, 4:45
- ↑ Strabo Geography 11.1
- ↑ Franxman, Thomas W. (1979). Genesis and the Jewish antiquities of Flavius Josephus. Pontificium Institutum Biblicum. с. 101—102. ISBN 978-88-7653-335-8.
- ↑ J. G. A. Pocock (2002). Some Europes in Their History. У Pagden, Anthony (ред.). The Idea of Europe From Antiquity to the European Union. Cambridge University Press. с. 57—61. doi:10.1017/CBO9780511496813.003. ISBN 978-0511496813.
{{cite book}}:|access-date=вимагає|url=(довідка);|archive-url=вимагає|url=(довідка) - ↑ Norman F. Cantor, The Civilization of the Middle Ages, 1993, ""Culture and Society in the First Europe", pp185ff.
- ↑ Dawson, Christopher; Olsen, Glenn (1961). Crisis in Western Education (вид. reprint). CUA Press. с. 108. ISBN 978-0-8132-1683-6.
- ↑ Noted by Cantor, 1993:181.
- ↑ J. G. A. Pocock. Western historiography and the problem of "Western" history (PDF). United Nations. с. 5—6. Архів (PDF) оригіналу за 13 June 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Philipp Johann von Strahlenberg (1730). Das Nord-und Ostliche Theil von Europa und Asia (нім.). с. 106.
- ↑ J. G. A. Pocock (2002). Some Europes in Their History. У Pagden, Anthony (ред.). The Idea of Europe From Antiquity to the European Union. Cambridge University Press. с. 57—61. doi:10.1017/CBO9780511496813.003. ISBN 978-0511496813.
{{cite book}}:|access-date=вимагає|url=(довідка);|archive-url=вимагає|url=(довідка) - ↑ Davies, Norman (1996). Europe: A History. Oxford University Press. с. 8. ISBN 978-0-19-820171-7. Архів оригіналу за 1 August 2020. Процитовано 23 August 2010.
- ↑ Boundary of Europe and Asia along Urals (рос.). Архів оригіналу за 8 January 2012.
- ↑ Peter Simon Pallas, Journey through various provinces of the Russian Empire, vol.
- ↑ Douglas W. Freshfield, "Journey in the Caucasus [Архівовано 2020-08-01 у Wayback Machine.]", Proceedings of the Royal Geographical Society, Volumes 13–14, 1869.
- ↑ "Europe"[недоступне посилання], Brockhaus and Efron Encyclopedic Dictionary, 1906
- ↑ Do we live in Europe or in Asia? (рос.). Архів оригіналу за 18 February 2018. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Orlenok V. (1998). Physical Geography (рос.). Архів оригіналу за 16 October 2011.
- ↑ Tutin, T.G.; Heywood, V.H.; Burges, N.A.; Valentine, D.H.; Walters, S.M.; Webb, D.A. (1964). Flora Europaea, Volume 1: Lycopodiaceae to Platanaceae. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-06661-7.
- ↑ Tutin, Thomas Gaskell (1993). Flora Europaea, Volume 1: Psilotaceae to Platanaceae (вид. 2nd). Cambridge New York Melbourne [etc.]: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-41007-6.
- ↑ E.M. Moores, R.W. Fairbridge, Encyclopedia of European and Asian regional geology, Springer, 1997, ISBN 978-0-412-74040-4, p. 34: "most Soviet geographers took the watershed of the Main Range of the Greater Caucasus as the boundary between Europe and Asia."
- ↑ а б Posth; Yu; Ghalichi (2023). Palaeogenomics of Upper Palaeolithic to Neolithic European hunter-gatherers. Nature. 615 (2 March 2023): 117—126. Bibcode:2023Natur.615..117P. doi:10.1038/s41586-023-05726-0. PMC 9977688. PMID 36859578.
- ↑ A. Vekua; D. Lordkipanidze; G.P. Rightmire; J. Agusti; R. Ferring; G. Maisuradze та ін. (2002). A new skull of early Homo from Dmanisi, Georgia. Science. 297 (5578): 85—89. Bibcode:2002Sci...297...85V. doi:10.1126/science.1072953. PMID 12098694.
- ↑ The million year old tooth from [Архівовано 22 September 2021 у Wayback Machine.] Atapuerca, Spain, found in June 2007
- ↑ Strickland, Ashley (10 October 2018). Bones reveal Neanderthal child was eaten by a giant bird. CNN. Архів оригіналу за 7 July 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ National Geographic, 21.
- ↑ Fleming, Nic (2022). My work digging up the shelters of our ancestors. Nature. 606 (7916): 1035. Bibcode:2022Natur.606.1035F. doi:10.1038/d41586-022-01593-3. PMID 35676354.
- ↑ Fu, Qiaomei та ін. (23 October 2014). The genome sequence of a 45,000-year-old modern human from western Siberia. Nature. 514 (7523): 445—449. Bibcode:2014Natur.514..445F. doi:10.1038/nature13810. PMC 4753769. PMID 25341783.
- ↑ 42.7–41.5 ka (1σ CI).
- ↑ Borza, E.N. (1992), In the Shadow of Olympus: The Emergence of Macedon, Princeton University Press, с. 58, ISBN 978-0-691-00880-6, архів оригіналу за 1 August 2020, процитовано 30 July 2022
- ↑ Scarre, Chris (1996). Fagan, Brian M. (ред.). The Oxford Companion to Archaeology. Oxford University Press. с. 215—216. ISBN 978-0-19-507618-9.
- ↑ Atkinson, R.J.C., Stonehenge (Penguin Books, 1956)
- ↑ . ISBN 978-0-306-46258-0.
{{cite encyclopedia}}: Пропущений або порожній|title=(довідка) - ↑ а б Haak, Wolfgang; Lazaridis, Iosif; Patterson, Nick; Rohland, Nadin; Mallick, Swapan; Llamas, Bastien; Brandt, Guido; Nordenfelt, Susanne; Harney, Eadaoin (11 June 2015). Massive migration from the steppe was a source for Indo-European languages in Europe. Nature. 522 (7555): 207—211. arXiv:1502.02783. Bibcode:2015Natur.522..207H. doi:10.1038/nature14317. ISSN 0028-0836. PMC 5048219. PMID 25731166.
- ↑ When the First Farmers Arrived in Europe, Inequality Evolved. Scientific American. 1 July 2020.
- ↑ Gibbons, Ann (21 February 2017). Thousands of horsemen may have swept into Bronze Age Europe, transforming the local population. Science.
- ↑ Ancient Greece. British Museum. Архів оригіналу за 15 June 2012.
- ↑ Periods – School of Archaeology. University of Oxford. Архів оригіналу за 19 November 2018. Процитовано 25 December 2018.
- ↑ Short, John R. (1987), An Introduction to Urban Geography, Routledge, с. 10, ISBN 978-0-7102-0372-4, архів оригіналу за 20 March 2022, процитовано 30 July 2022
- ↑ а б Daly, Jonathan (2013). The Rise of Western Power: A Comparative History of Western Civilization. A&C Black. с. 7—9. ISBN 978-1-4411-1851-6. Архів оригіналу за 28 April 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Dunn, John (1994), Democracy: the unfinished journey 508 BCE – 1993 CE, Oxford University Press, ISBN 978-0-19-827934-1
- ↑ National Geographic, 76.
- ↑ Heath, Thomas Little (1981). A History of Greek Mathematics, Volume I. Dover Publications. ISBN 978-0-486-24073-2.
- ↑ Heath, Thomas Little (1981). A History of Greek Mathematics, Volume II. Dover publications. ISBN 978-0-486-24074-9.
- ↑ Pedersen, Olaf.
- ↑ Strauss, Barry (2005). The Battle of Salamis: The Naval Encounter That Saved Greece – and Western Civilization. Simon and Schuster. с. 1—11. ISBN 978-0-7432-7453-1. Архів оригіналу за 23 June 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Daly, Jonathan (2013). The Rise of Western Power: A Comparative History of Western Civilization. A&C Black. с. 7—9. ISBN 978-1-4411-1851-6. Архів оригіналу за 28 April 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ McEvedy, Colin (1961). The Penguin Atlas of Medieval History. Penguin Books.
- ↑ National Geographic, 123.
- ↑ Foster, Sally M., Picts, Gaels, and Scots: Early Historic Scotland.
- ↑ Williams, Stephen; Friell, Gerard (2005). Theodosius: The Empire at Bay. Routledge. с. 105. ISBN 978-1-135-78262-7. Архів оригіналу за 30 May 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Hadas, Moses (1950). A History of Greek Literature. Columbia University Press. с. 273, 327. ISBN 978-0-231-01767-1. Архів оригіналу за 21 May 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Laiou та Morisson, 2007; Pounds, 1979.
- ↑ McEvedy, Colin (1961). The Penguin Atlas of Medieval History. Penguin Books.
- ↑ Journal of the History of Ideas, Vol.
- ↑ Norman F. Cantor, The Medieval World 300 to 1300.
- ↑ National Geographic, 135.
- ↑ Hunter, Shireen та ін. (2004). Islam in Russia: The Politics of Identity and Security. M.E. Sharpe. с. 3.
(..) It is difficult to establish exactly when Islam first appeared in Russia because the lands that Islam penetrated early in its expansion were not part of Russia at the time, but were later incorporated into the expanding Russian Empire. Islam reached the Caucasus region in the middle of the seventh century as part of the Arab conquest of the Iranian Sassanian Empire.
- ↑ Kennedy, Hugh (1995).
- ↑ National Geographic, 143–145.
- ↑ National Geographic, 162.
- ↑ National Geographic, 166.
- ↑ Gerald Mako, "The Islamization of the Volga Bulghars: A Question Reconsidered", Archivum Eurasiae Medii Aevi 18, 2011, 199–223.
- ↑ Marc'Antonio Bragadin, Storia delle Repubbliche marinare, Odoya, Bologna 2010, 240 pp., ISBN 978-88-6288-082-4
- ↑ G. Benvenuti, Le Repubbliche Marinare.
- ↑ а б National Geographic, 158.
- ↑ National Geographic, 186.
- ↑ National Geographic, 192.
- ↑ National Geographic, 199.
- ↑ Laiou та Morisson, 2007; Pounds, 1979.
- ↑ Duiker, William J.; Spielvogel, Jackson J. (2010). The Essential World History. Cengage Learning. с. 330. ISBN 978-0-495-90227-0. Архів оригіналу за 11 May 2013. Процитовано 20 January 2013.
The Byzantine Empire also interacted with the world of Islam to its east and the new European civilization of the west. Both interactions proved costly and ultimately fatal.
- ↑ Findlay, Ronald (2006). Eli Heckscher, International Trade, And Economic History. MIT Press. с. 178—179. ISBN 978-0-262-06251-0. Архів оригіналу за 11 May 2013. Процитовано 20 January 2013.
These Christian allies did not accept the authority of Byzantium, and the Fourth Crusade that sacked Constantinople and established the so-called Latin Empire that lasted until 1261 was a fatal wound from which the empire never recovered until its fall at the hands of the Ottoman Turks in 1453 (Queller and Madden 1997).
- ↑ Browning, Robert (1992). The Byzantine Empire (вид. Revised). CUA Press. с. 253. ISBN 978-0-8132-0754-4. Процитовано 20 January 2013.
And though the final blow was struck by the Ottoman Turks, it can plausibly be argued that the fatal injury was inflicted by the Latin crusaders in 1204.
- ↑ Byfield, Ted (2008). A Glorious Disaster: A.D. 1100 to 1300: The Crusades: Blood, Valor, Iniquity, Reason, Faith. Christian History Project. с. 136. ISBN 978-0-9689873-7-7. Архів оригіналу за 11 May 2013. Процитовано 20 January 2013.
continue to stand for another 250 before ultimately falling to the Muslim Turks, but it had been irrevocably weakened by the Fourth Crusade.
- ↑ Golna, Cornelia (2004). City of Man's Desire: A Novel of Constantinople. Go-Bos Press. с. 424. ISBN 978-90-804114-4-9. Архів оригіналу за 11 May 2013. Процитовано 20 January 2013.
1204 The Fourth Crusade sacks Constantinople, destroying and pillaging many of its treasures, fatally weakening the empire both economically and militarily
- ↑ Powell, John (2001). Magill's Guide to Military History: A-Cor. Salem Press. ISBN 978-0-89356-015-7. Архів оригіналу за 11 May 2013. Процитовано 20 January 2013.
However, the fifty-seven years of plunder that followed made the Byzantine Empire, even when it retook the capital in 1261, genuinely weak. Beginning in 1222, the empire was further weakened by a civil war that lasted until 1355. ... When the Ottomans overran their lands and besieged Constantinople in 1453, sheer poverty and weakness were the causes of the capital city's final fall.
- ↑ Irvin, Dale T. (2002). History of the World Christian Movement: Volume 1: Earliest Christianity To 1453. Continuum International Publishing Group. с. 405. ISBN 978-0-567-08866-6. Архів оригіналу за 11 May 2013. Процитовано 20 January 2013.
Not only did the fourth crusade further harden the resentments Greek-speaking Christians felt toward the Latin West, but it further weakened the empire of Constantinople, many say fatally so. After the restoration of Greek imperial rule the city survived as the capital of Byzantium for another two centuries, but it never fully recovered.
- ↑ Frucht, Richard C. (2004). Eastern Europe: An Introduction to the People, Lands, and Culture. ABC-CLIO. с. 856. ISBN 978-1-57607-800-6. Архів оригіналу за 11 May 2013. Процитовано 20 January 2013.
Although the empire was revived, the events of 1204 had so weakened Byzantium that it was no longer a great power.
- ↑ Duiker, William J.; Spielvogel, Jackson J. (2010). The Essential World History. Cengage Learning. с. 386. ISBN 978-0-495-90227-0. Архів оригіналу за 11 May 2013. Процитовано 20 January 2013.
Later they established themselves in the Anatolian peninsula at the expense of the Byzantine Empire. ... The Byzantines, however, had been severely weakened by the sack of Constantinople in the Fourth Crusade (in 1204) and the Western occupation of much of the empire for the next half century.
- ↑ National Geographic, 211.
- ↑ Peters, Ralph (2006). New Glory: Expanding America's Global Supremacy. Sentinel. ISBN 978-1-59523-030-0. Процитовано 20 January 2013.
Western Christians, not Muslims, fatally crippled Byzantine power and opened Islam's path into the West.
- ↑ Chronicles. Rockford Institute. 2005. Архів оригіналу за 11 May 2013. Процитовано 20 January 2013.
two-and-a-half centuries to recover from the Fourth Crusade before the Ottomans finally took Constantinople in 1453, ... They fatally wounded Byzantium, which was the main cause of its weakened condition when the Muslim onslaught came. Even on the eve of its final collapse, the precondition for any Western help was submission in Florence.
- ↑ Klyuchevsky, Vasily (1987). The course of the Russian history. "Myslʹ. ISBN 978-5-244-00072-6. Архів оригіналу за 24 жовтня 2007. Процитовано 30 липня 2022.
- ↑ The Destruction of Kyiv. University of Toronto. Архів оригіналу за 27 April 2011. Процитовано 10 June 2008.
- ↑ "Golden Horde [Архівовано 29 May 2008 у Wayback Machine.]", in Encyclopædia Britannica, 2007.
- ↑ Khanate of the Golden Horde (Kipchak). Alamo Community Colleges. Архів оригіналу за 7 June 2008. Процитовано 10 June 2008.
- ↑ Spinei, Victor.
- ↑ The Late Middle Ages [Архівовано 2 November 2015 у Wayback Machine.].
- ↑ Baumgartner, Frederic J. France in the Sixteenth Century.
- ↑ Don O'Reilly.
- ↑ Poor studies will always be with us[недоступне посилання].
- ↑ Famine [Архівовано 7 May 2015 у Wayback Machine.].
- ↑ Plague: The Black Death. National Geographic. Архів оригіналу за 16 February 2012. Процитовано 1 April 2012.
- ↑ National Geographic, 223.
- ↑ Epidemics of the Past: Bubonic Plague – Infoplease.com. Infoplease.com. Архів оригіналу за 21 October 2008. Процитовано 3 November 2008.
- ↑ Revill, Jo (16 May 2004). Black Death blamed on man, not rats | UK news | The Observer. The Observer. London. Архів оригіналу за 12 February 2014. Процитовано 3 November 2008.
- ↑ Peter Barrett (2004), Science and Theology Since Copernicus: The Search for Understanding [Архівовано 22 April 2022 у Wayback Machine.], pp. 14–18, Continuum International Publishing Group, ISBN 0-567-08969-X
- ↑ Weiss, Roberto (1969) The Renaissance Discovery of Classical Antiquity, ISBN 1-59740-150-1
- ↑ Burckhardt, Jacob (1990). The Civilisation of the Renaissance in Italy (вид. translation by S.G.C Middlemore). London: Penguin Books. ISBN 978-0-14-044534-3.
- ↑ National Geographic, 254.
- ↑ Jensen, De Lamar (1992), Renaissance Europe, ISBN 0-395-88947-2
- ↑ Levey, Michael (1967). Early Renaissance. Penguin Books.
- ↑ National Geographic, 292.
- ↑ Levey, Michael (1971). High Renaissance. Penguin Books.
- ↑ National Geographic, 193.
- ↑ John Morris Roberts (1997). Penguin History of Europe. Penguin Books. ISBN 978-0-14-026561-3.
- ↑ National Geographic, 296.
- ↑ National Geographic, 338.
- ↑ Elliott p.333
- ↑ Morris, Terence Alan (1998).
- ↑ Rowse, A. L. (1969).
- ↑ "One decisive action might have forced Philip II to the negotiating table and avoided fourteen years of continuing warfare. Instead the King was able to use the brief respite to rebuild his naval forces and by the end of 1589 Spain once again had an Atlantic fleet strong enough to escort the American treasure ships home." The Mariner's Mirror, Volumes 76–77.
- ↑ Kamen, Henry. Spain's Road to Empire: The Making of a World Power, 1492–1763. с. 221.
- ↑ National Geographic, 256–257.
- ↑ European History/Religious Wars in Europe – Wikibooks, open books for an open world. en.wikibooks.org. Архів оригіналу за 31 May 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Humphreys, Kenneth. Jesus Never Existed: An Introduction to the Ultimate Heresy.
- ↑ History of Europe – Demographics [Архівовано 1 January 2015 у Wayback Machine.].
- ↑ National Geographic, 269.
- ↑ Virginia Aksan, Ottoman Wars, 1700–1860: An Empire Besieged, (Pearson Education Limited, 2007), 28.
- ↑ The Seventeenth-Century Decline. The Library of Iberian resources online. Архів оригіналу за 27 March 2017. Процитовано 13 August 2008.
- ↑ "Food, Famine And Fertilisers [Архівовано 2022-04-17 у Wayback Machine.]".
- ↑ Frost, Robert I. (2004). After the Deluge; Poland-Lithuania and the Second Northern War, 1655–1660. Cambridge: University Press. ISBN 978-0521544023. Архів оригіналу за 30 July 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Lukowski, Jerzy (2014). The Partitions of Poland 1772, 1793, 1795. New York: Taylor & Routledge. ISBN 978-1317886945. Архів оригіналу за 30 July 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ W.G. Clarence-Smith (2006).
- ↑ Hunt, Shelby D. (2003). Controversy in marketing theory: for reason, realism, truth, and objectivity. M.E. Sharpe. с. 18. ISBN 978-0-7656-0932-8. Архів оригіналу за 19 March 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Hatch, Robert A. Scientific Revolution: Chronological Timeline: Copernicus to Newton. Архів оригіналу за 23 July 2013. Процитовано 24 March 2023.
- ↑ Peter Barrett (2004), Science and Theology Since Copernicus: The Search for Understanding [Архівовано 22 April 2022 у Wayback Machine.], pp. 14–18, Continuum International Publishing Group, ISBN 0-567-08969-X
- ↑ Gipson, Lawrence Henry (1950). The American Revolution as an Aftermath of the Great War for the Empire, 1754–1763. Political Science Quarterly. 65 (1): 86—104. doi:10.2307/2144276. JSTOR 2144276.
- ↑ Goldie, Mark; Wokler, Robert (2006). The Cambridge History of Eighteenth-Century Political Thought. Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-37422-4.
- ↑ Cassirer, Ernst (1979). The Philosophy of the Enlightenment. Princeton University Press. ISBN 978-0-691-01963-5.
- ↑ National Geographic, 255.
- ↑ Schama, Simon (1989). Citizens: A Chronicle of the French Revolution. Knopf. ISBN 978-0-394-55948-3.
- ↑ National Geographic, 360.
- ↑ McEvedy, Colin (1972). The Penguin Atlas of Modern History. Penguin Books. ISBN 978-0-14-051153-6.
- ↑ Lyons, Martyn (1994). Napoleon Bonaparte and the legacy of the French Revolution. St. Martin's Press. ISBN 978-0-312-12123-5.
- ↑ Grab, Alexander (2003). Napoleon and the Transformation of Europe (European History in Perspective). Palgrave MacMillan. ISBN 978-0-333-68275-3.
- ↑ National Geographic, 350.
- ↑ National Geographic, 367.
- ↑ National Geographic, 371–373.
- ↑ Davies, Norman (1996). Europe: A History. Oxford University Press. ISBN 978-0-19-820171-7.
- ↑ [1] [Архівовано 26 January 2022 у Wayback Machine.], Ottoman Empire – 19th century, Historyworld
- ↑ Trevelyan, George Macaulay (1988). A shortened history of England. Penguin Books. ISBN 978-0-14-010241-3.
- ↑ Webb, Sidney (1976). History of Trade Unionism. AMS Press. ISBN 978-0-404-06885-1.
- ↑ Slavery [Архівовано 16 October 2014 у Wayback Machine.], Historical survey – Ways of ending slavery, Encyclopædia Britannica
- ↑ Trevelyan, George Macaulay (1942). English Social History. Longmans, Green.
- ↑ Modernisation – Population Change [Архівовано 30 July 2022 у Wayback Machine.].
- ↑ "The Irish Famine [Архівовано 2019-11-09 у Wayback Machine.]".
- ↑ The Atlantic: Can the US afford immigration?
- ↑ Maddison (27 July 2016). Growth of World Population, GDP and GDP Per Capita before 1820 (PDF). University of Groningen. Архів оригіналу (PDF) за 12 February 2021. Процитовано 12 June 2024.
- ↑ World Population Growth, 1950–2050.
- ↑ Assassin Gavrilo Princip gets a statue in Sarajevo. Prague Post. 28 June 2014. Архів оригіналу за 10 July 2014. Процитовано 11 July 2014.
- ↑ National Geographic, 407.
- ↑ National Geographic, 440.
- ↑ The Treaty of Versailles and its Consequences. James Atkinson. Архів оригіналу за 12 May 2008. Процитовано 10 June 2008.
- ↑ National Geographic, 480.
- ↑ Heinrich August Winkler (2015). The Struggle for Independence: Estonia, Latvia, Lithuania and Finland. The Age of Catastrophe. Yale University Press. с. 110. ISBN 978-0300204896.
- ↑ National Geographic, 443.
- ↑ Harrison, Mark (2002). Accounting for War: Soviet Production, Employment, and the Defence Burden, 1940–1945. Cambridge University Press. с. 167. ISBN 978-0-521-89424-1. Архів оригіналу за 17 June 2020. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ "Legacy of famine divides Ukraine [Архівовано 2006-11-27 у Wayback Machine.]".
- ↑ Gleason, Abbott (2009). A companion to Russian history. Wiley-Blackwell. с. 373. ISBN 978-1-4051-3560-3. Архів оригіналу за 5 September 2015. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Hosking, Geoffrey A. (2001). Russia and the Russians: a history. Harvard University Press. с. 469. ISBN 978-0-674-00473-3.
- ↑ Loti, Pierre (30 червня 1918). Fourth of Serbia's Population Dead. Los Angeles Times. с. 49. Процитовано 15 січня 2023 — через Newspapers.com.
- ↑ Asserts Serbians Face Extinction; Their Plight in Occupied Districts Worse Than Belgians', Says Labor Envoy (PDF). The New York Times. Washington. с. 13. Архів (PDF) оригіналу за 15 March 2020. Процитовано 15 січня 2023.
- ↑ Serbia Restored (PDF). Архів (PDF) оригіналу за 16 September 2018. Процитовано 19 January 2017.
- ↑ Serbia and Austria (PDF). New York Times. 28 July 1918. Архів (PDF) оригіналу за 22 April 2021. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Appeals to Americans to pray for Serbians (PDF). New York Times. 27 July 1918. Архів (PDF) оригіналу за 16 September 2018. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Hobsbawm, Eric (1995). The Age of Extremes: A history of the world, 1914–1991. Vintage. ISBN 978-0-679-73005-7.
- ↑ National Geographic, 438.
- ↑ Adolf Hitler: Rise of Power, Impact & Death. History.com. Архів оригіналу за 3 October 2018. Процитовано 26 July 2020.
- ↑ National Geographic, 465.
- ↑ Taylor, A. J. P. (1996). The Origins of the Second World War. Simon & Schuster. ISBN 978-0-684-82947-0.
- ↑ Massari, Ivano (18 August 2015). The Winter War – When the Finns Humiliated the Russians. War History Online. Архів оригіналу за 19 December 2021. Процитовано 19 December 2021.
- ↑ National Geographic, 510.
- ↑ National Geographic, 532.
- ↑ National Geographic, 511.
- ↑ National Geographic, 519.
- ↑ National Geographic, 439.
- ↑ "Europe honours war dead on VE Day [Архівовано 2018-03-16 у Wayback Machine.]".
- ↑ Niewyk, Donald L. and Nicosia, Francis R. The Columbia Guide to the Holocaust [Архівовано 21 May 2022 у Wayback Machine.], Columbia University Press, 2000, pp. 45–52.
- ↑ Leaders mourn Soviet wartime dead. BBC News. 9 May 2005. Архів оригіналу за 22 December 2019. Процитовано 4 January 2010.
- ↑ The State of The World's Refugees 2000: Fifty Years of Humanitarian Action (англ.). Oxford University Press. 2000. с. 13. Архів оригіналу за 23 April 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Bundy, Colin (2016). Migrants, refugees, history and precedents | Forced Migration Review. www.fmreview.org. Архів оригіналу за 8 March 2022. Процитовано 9 March 2022.
- ↑ "Refugees: Save Us! Save Us!".
- ↑ Schechtman, Joseph B. (1953). Postwar Population Transfers in Europe: A Survey. The Review of Politics. 15 (2): 151—178. doi:10.1017/s0034670500008081. JSTOR 1405220.
- ↑ National Geographic, 530.
- ↑ Jessica Caus "Am Checkpoint Charlie lebt der Kalte Krieg" In: Die Welt 4 August 2015.
- ↑ Karlo Ruzicic-Kessler "Togliatti, Tito and the Shadow of Moscow 1944/45–1948: Post-War Territorial Disputes and the Communist World", In: Journal of European Integration History, (2/2014).
- ↑ Christian Jennings "Flashpoint Trieste: The First Battle of the Cold War", (2017), pp 244.
- ↑ The European flag [Архівовано 14 January 2022 у Wayback Machine.], Council of Europe.
- ↑ National Geographic, 534.
- ↑ Thomas Roser: DDR-Massenflucht: Ein Picknick hebt die Welt aus den Angeln (German – Mass exodus of the GDR: A picnic clears the world) In: Die Presse 16 August 2018.
- ↑ Der 19.
- ↑ Michael Frank: Paneuropäisches Picknick – Mit dem Picknickkorb in die Freiheit (German: Pan-European picnic – With the picnic basket to freedom), in: Süddeutsche Zeitung 17 May 2010.
- ↑ Andreas Rödder, Deutschland einig Vaterland – Die Geschichte der Wiedervereinigung (2009).
- ↑ Hobsbawm, Eric (1995). The Age of Extremes: A history of the world, 1914–1991. Vintage. ISBN 978-0-679-73005-7.
- ↑ Padraic Kenney "A Carnival of Revolution: Central Europe 1989" (2002) pp 109.
- ↑ Michael Gehler "Der alte und der neue Kalte Krieg in Europa" In: Die Presse 19.11.2015.
- ↑ Robert Stradling "Teaching 20th-century European history" (2003), pp 61.
- ↑ History of the European Union 1945–59. european-union.europa.eu (англ.). Архів оригіналу за 23 April 2022. Процитовано 16 April 2022.
- ↑ Russia Quits Europe's Rule of Law Body, Sparking Questions Over Death Penalty. The Moscow Times. 10 March 2022. Архів оригіналу за 12 March 2022. Процитовано 12 March 2022.
- ↑ National Geographic, 536.
- ↑ National Geographic, 537.
- ↑ National Geographic, 535.
- ↑ UK leaves the European Union. BBC News. 1 February 2020. Архів оригіналу за 14 March 2020. Процитовано 16 July 2020.
- ↑ Ukrainian exodus could be Europe's biggest refugee crisis since World War II. El Pais. 3 March 2022. Архів оригіналу за 5 April 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Protecting Ukrainian refugees: What can we learn from the response to Kosovo in the 90s?. British Future. 7 March 2022. Архів оригіналу за 7 March 2022. Процитовано 29 March 2022.
- ↑
{{cite encyclopedia}}: Порожнє посилання на джерело (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) - ↑ Cuper, Simon (23 May 2014). Why Europe works. ft.com. Архів оригіналу за 22 August 2016. Процитовано 28 May 2014.
- ↑ Europe [Архівовано 3 May 2015 у Wayback Machine.].
- ↑
{{cite encyclopedia}}: Порожнє посилання на джерело (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) - ↑ Geology map of Europe. University of Southampton. 1967. Архів оригіналу за 11 August 2019. Процитовано 9 June 2008.
- ↑ Beck, Hylke E.; Zimmermann, Niklaus E.; McVicar, Tim R.; Vergopolan, Noemi; Berg, Alexis; Wood, Eric F. (30 October 2018). Present and future Köppen-Geiger climate classification maps at 1-km resolution. Scientific Data. 5: 180214. Bibcode:2018NatSD...580214B. doi:10.1038/sdata.2018.214. PMC 6207062. PMID 30375988.
- ↑ History and geography. Save America's Forest Funds. Архів оригіналу за 6 October 2008. Процитовано 9 June 2008.
- ↑ State of Europe's Forests 2007: The MCPFE report on sustainable forest management in Europe (PDF). EFI Euroforest Portal. с. 182. Архів оригіналу (PDF) за 24 June 2008. Процитовано 9 June 2008.
- ↑ European bison, Wisent. Архів оригіналу за 26 December 2016. Процитовано 19 January 2017.
- ↑ Walker, Matt (4 August 2009). European bison on 'genetic brink'. BBC News. Архів оригіналу за 6 July 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Bryant, S.; Thomas, C.; Bale, J. (1997). Nettle-feeding nymphalid butterflies: temperature, development and distribution. Ecological Entomology. 22 (4): 390—398. Bibcode:1997EcoEn..22..390B. doi:10.1046/j.1365-2311.1997.00082.x.
- ↑ not counting the microstate of Vatican City
- ↑ а б Зокрема, ЦРУ відносить Азербайджан до Близького Сходу. [Архівовано 9 липня 2016 у Wayback Machine.] Лиш невелика частина країни знаходиться північніше Великого Кавказького хребта, одного з прийнятих варіантів кордону між Європою і Азією.
- ↑ а б в г від 0 %при проведенні межі Європи та Азії по Кумо-Маничській западині — 0 %.
- ↑ При проведенні межі між Європою та Азією по Ембі в Європі розташовано 12,5 % території Казахстану. Річкою Урал від 1964 року (XX Конгрес Міжнародного Географічного Товариства в Лондоні) межу не проводять.
- ↑ а б в г д Держави і території, що підтримують тісні політичні та культурні зв'язки з Європою
- ↑ Якщо проводити межу між Європою та Азією по Кумо-Маничській западині, то Керченська протока відділяє Європу від Азії. У такому випадку український острів Тузла площею 3,5 км² належить до Азії (площа острова становить 0,00058 % всієї території країни).
- ↑ Fineman, Josh (15 September 2009). Bloomberg.com. Bloomberg.com. Архів оригіналу за 28 January 2015. Процитовано 23 August 2010.
- ↑ Global Wealth Stages a Strong Comeback. Pr-inside.com. 10 June 2010. Архів оригіналу за 20 May 2011. Процитовано 23 August 2010.
- ↑ Global shipping and logistic chain reshaped as China's Belt and Road dreams take off in Hellenic Shipping News, 4.
- ↑ The CIA World Factbook – GDP (PPP). CIA. 15 July 2008. Архів оригіналу за 4 June 2011. Процитовано 19 July 2008.
- ↑ The World Bank DataBank. worldbank.org. Архів оригіналу за 2 October 2019. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Some data refers to IMF staff estimates but some are actual figures for the year 2017, made on 12 April 2017.
- ↑ Capitalism [Архівовано 17 May 2014 у Wayback Machine.].
- ↑ Scott, John (2005). Industrialism: A Dictionary of Sociology. Oxford University Press.
- ↑ Kreis, Steven (11 October 2006). The Origins of the Industrial Revolution in England. The History Guide. Архів оригіналу за 2 November 2015. Процитовано 1 January 2007.
- ↑ Dornbusch, Rudiger; Nölling, Wilhelm P.; Layard, Richard G. Postwar Economic Reconstruction and Lessons for the East Today, p. 117
- ↑ Emadi-Coffin, Barbara (2002). Rethinking International Organisation: Deregulation and Global Governance. Routledge. с. 64. ISBN 978-0-415-19540-9.
- ↑ Dornbusch, Rudiger; Nölling, Wilhelm P.; Layard, Richard G. Postwar Economic Reconstruction and Lessons for the East Today, p. 29
- ↑ Harrop, Martin.
- ↑ "Germany (East)", Library of Congress Country Study, Appendix B: The Council for Mutual Economic Assistance [Архівовано 1 May 2009 у Wayback Machine.]
- ↑ Marshall Plan. US Department of State Office of the historian. Архів оригіналу за 14 April 2015. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Kosovo: Natural resources key to the future, say experts. adnkronos.com. Архів оригіналу за 7 July 2011. Процитовано 17 March 2011.
- ↑ EU data confirms eurozone's first recession. EUbusiness.com. 8 January 2009. Архів оригіналу за 30 December 2010.
- ↑ Thanks to the Bank it's a crisis; in the eurozone it's a total catastrophe [Архівовано 31 May 2022 у Wayback Machine.].
- ↑ Schultz, Stefan (11 February 2010). Five Threats to the Common Currency. Spiegel Online. Архів оригіналу за 14 April 2010. Процитовано 28 April 2010.
- ↑ Blackstone, Brian; Lauricella, Tom; Shah, Neil (5 February 2010). Global Markets Shudder: Doubts About U.S. Economy and a Debt Crunch in Europe Jolt Hopes for a Recovery. The Wall Street Journal. Архів оригіналу за 24 September 2015. Процитовано 10 May 2010.
- ↑ Lauren Frayer. European Leaders Try to Calm Fears Over Greek Debt Crisis and Protect Euro. AOL News. Архів оригіналу за 9 May 2010. Процитовано 2 June 2010.
- ↑ Unemployment statistics [Архівовано 14 June 2012 у Wayback Machine.].
- ↑ CIA.gov [Архівовано 27 May 2016 у Wayback Machine.] CIA population growth rankings, CIA World Factbook
- ↑ World Population Prospects: The 2022 Revision. United Nations, Department of Economic and Social Affairs, Population Division. Процитовано 28 квітня 2023.
- ↑ 2021 World Population Data Sheet, PRB
- ↑ Population trends 1950 – 2100: globally and within Europe, European Environment Agency
- ↑ World Population Prospects 2022, Summary of Results (PDF), United Nations, с. 7, 9
- ↑ World Population Prospects – Population Division – United Nations. population.un.org.
- ↑ White Europeans: An endangered species?. Yale Daily News. Архів оригіналу за 19 May 2008. Процитовано 10 June 2008.
- ↑ UN predicts huge migration to rich countries [Архівовано 14 June 2022 у Wayback Machine.].
- ↑ а б в Кузик С. П., 2002.
- ↑ (рос.) Кушнер (Кнышев) П. И. Этнические территории и этнические границы. — М.: Издательство Академии наук СССР, 1951. — 106 с.
- ↑ Christoph Pan, Beate Sibylle Pfeil, Minderheitenrechte in Europa.
- ↑ Word migration report 2022., NEW YORK: International Organization for Migration (IOM), 2021, с. 87, ISBN 978-92-9268-078-7, OCLC 1292425355, процитовано 28 квітня 2023
- ↑ Europe: Population and Migration in 2005. Migration Information Source. June 2006. Архів оригіналу за 9 June 2008. Процитовано 10 June 2008.
- ↑ а б Migration and migrant population statistics – Statistics Explained (англ.), процитовано 28 квітня 2023
- ↑ Brasil-Colônia, Geraldo Pieroni doutor em História pela Université Paris-Sorbonnetambém escreveu os livros: Os Excluídos do Reino: Inquisição portuguesa e o degredo para o; Brasil, Os degredados na colonização do; ciganos, Vadios e; autor, Heréticos e Bruxas: os degredados no Brasil Textos publicados pelo autor Fale com o. A pena do degredo nas Ordenações do Reino – Jus.com.br | Jus Navigandi. jus.com.br (pt-br) . Архів оригіналу за 21 June 2022. Процитовано 11 February 2022.
- ↑ Ensaio sobre a imigração portuguesa e os padrões de miscigenação no Brasil (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 6 July 2011. Процитовано 18 August 2010.
- ↑ Axtell, James (September–October 1991). The Columbian Mosaic in Colonial America. Humanities. 12 (5): 12—18. Архів оригіналу за 17 May 2008. Процитовано 8 October 2008.
- ↑ Evans, N.J. (2001). Work in progress: Indirect passage from Europe Transmigration via the UK, 1836–1914. Journal for Maritime Research. 3: 70—84. doi:10.1080/21533369.2001.9668313.
- ↑ Robert Greenall, Russians left behind in Central Asia [Архівовано 15 November 2019 у Wayback Machine.], BBC News, 23 November 2005
- ↑ Reference Populations – Geno 2.0 Next Generation. Архів оригіналу за 7 квітня 2016. Процитовано 21 грудня 2017.
- ↑ Go MC, Jones AR, Algee-Hewitt B, Dudzik B, Hughes C (2019). Classification Trends among Contemporary Filipino Crania Using Fordisc 3.1. Human Biology (англ.). University of Florida Press. 2 (4): 1—11. doi:10.5744/fa.2019.1005. Архів оригіналу за 7 січня 2021. Процитовано 13 вересня 2020.
[Page 1] ABSTRACT: Filipinos represent a significant contemporary demographic group globally, yet they are underrepresented in the forensic anthropological literature. Given the complex population history of the Philippines, it is important to ensure that traditional methods for assessing the biological profile are appropriate when applied to these peoples. Here we analyze the classification trends of a modern Filipino sample (n = 110) when using the Fordisc 3.1 (FD3) software. We hypothesize that Filipinos represent an admixed population drawn largely from Asian and marginally from European parental gene pools, such that FD3 will classify these individuals morphometrically into reference samples that reflect a range of European admixture, in quantities from small to large. Our results show the greatest classification into Asian reference groups (72.7%), followed by Hispanic (12.7%), Indigenous American (7.3%), African (4.5%), and European (2.7%) groups included in FD3. This general pattern did not change between males and females. Moreover, replacing the raw craniometric values with their shape variables did not significantly alter the trends already observed. These classification trends for Filipino crania provide useful information for casework interpretation in forensic laboratory practice. Our findings can help biological anthropologists to better understand the evolutionary, population historical, and statistical reasons for FD3-generated classifications. The results of our studyindicate that ancestry estimation in forensic anthropology would benefit from population-focused research that gives consideration to histories of colonialism and periods of admixture.
- ↑ Language facts – European day of languages [Архівовано 2 October 2015 у Wayback Machine.], Council of Europe.
- ↑ а б в
{{cite encyclopedia}}: Порожнє посилання на джерело (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) - ↑ Regional Distribution of Christians: Christianity in Europe. Pew Research Center's Religion & Public Life Project. 18 December 2011. Архів оригіналу за 1 August 2013. Процитовано 22 February 2015.
- ↑ Global Christianity – A Report on the Size and Distribution of the World's Christian Population (PDF). Pew Research Center. Архів (PDF) оригіналу за 1 серпня 2019.
- ↑ Byrnes, Timothy A.; Katzenstein, Peter J. (2006). Religion in an Expanding Europe. Cambridge: Cambridge University Press. с. 110. ISBN 978-0521676519.
- ↑ Hewitson, Mark; D’Auria, Matthew (2012). Europe in Crisis: Intellectuals and the European Idea, 1917–1957. New York; Oxford: Berghahn Books. с. 243. ISBN 9780857457271.
- ↑ Nikodemos Anagnostopoulos, Archimandrite (2017). Orthodoxy and Islam. Taylor & Francis. с. 16. ISBN 9781315297927.
Christianity has undoubtedly shaped European identity, culture, destiny, and history.
- ↑ Pew Research Center (19 грудня 2011). Global Christianity – A Report on the Size and Distribution of the World's Christian Population. Pew Research Center's Religion & Public Life Project (амер.). Процитовано 28 квітня 2023.
- ↑ а б Hackett, Conrad (29 November 2017), 5 facts about the Muslim population in Europe, Pew Research Center, архів оригіналу за 17 August 2018, процитовано 30 July 2022
- ↑ а б Lipka, Michael (9 February 2015). The continuing decline of Europe's Jewish population. Pew Research Center (амер.). Процитовано 28 квітня 2023.
- ↑ The Pittsburgh Press, October 25, 1915, p. 11
- ↑ Grosfeld, Irena; Rodnyansky, Alexander; Zhuravskaya, Ekaterina (August 2013). Persistent Antimarket Culture: A Legacy of the Pale of Settlement after the Holocaust. American Economic Journal: Economic Policy. American Economic Association. 5: 189—226. doi:10.1257/pol.5.3.189. JSTOR 43189345.
- ↑ United States Holocaust Memorial Museum. Jewish Population of Europe in 1933: Population Data by Country. encyclopedia.ushmm.org (англ.). Процитовано 29 квітня 2023.
- ↑ Sherwood, Harriet (25 жовтня 2020). Europe's Jewish population has dropped 60% in last 50 years. The Guardian (брит.). Процитовано 28 квітня 2023.
- ↑ а б The World's Cities in 2016 (PDF). United Nations. 2016. с. 11. Архів (PDF) оригіналу за 1 October 2017. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Istanbul one of four anchor megacities of Europe: Research. Hürriyet Daily News (англ.). 14 December 2015. Архів оригіналу за 19 March 2022. Процитовано 30 July 2022.
- ↑ Major Agglomerations of the World – Population Statistics and Maps. www.citypopulation.de. Архів оригіналу за 12 June 2018. Процитовано 10 September 2020.
- ↑ Hilaire Belloc, Europe and the Faith [Архівовано 16 March 2018 у Wayback Machine.], Chapter I
- ↑ Sustainable Prosperity – Made in Europe. sustainable-prosperity.eu.
Література
ред.- Економічна і соціальна географія країн світу. Навчальний посібник / За ред. Кузика С. П. — Л. : Світ, 2002. — 672 с. — ISBN 966-603-178-7.
- Країни Європи і Північної Америки в 1944—1974 рр. : навч. посіб. — К., 2016. — 740 с. — ISBN 978-617-7092-80-2
- Хільчевский В.К. Гідрографія та водні ресурси Європи. К.: ДІА, 2023. - 308 с.
- National Geographic Society (2005). National Geographic Visual History of the World. Washington, DC: National Geographic Society. ISBN 0-7922-3695-5ISBN 0-7922-3695-5.
- Bulliet, Richard; Crossley, Pamela; Headrick, Daniel; Hirsch, Steven; Johnson, Lyman (2011). The Earth and Its Peoples, Brief Edition. Т. 1. Cengage Learning. ISBN 978-0-495-91311-5.
- Brown, Stephen F.; Anatolios, Khaled; Palmer, Martin (2009). O'Brien, Joanne (ред.). Catholicism & Orthodox Christianity. Infobase Publishing. ISBN 978-1-60413-106-2.
- Laiou, Angeliki E.; Morisson, Cécile (2007). The Byzantine Economy. Cambridge, England: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-84978-4.
- Lewis, Martin W.; Wigen, Kären (1997). The Myth of Continents: A Critique of Metageography (англ.). University of California Press. ISBN 978-0-520-20743-1.
- Pounds, Norman John Greville (1979). An Historical Geography of Europe, 1500–1840. Cambridge, England: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-22379-9.
Посилання
ред.- Європа в онлайн-версії «Encyclopædia Britannica». (англ.)
- Europe: Human Geography at the National Geographic Society
- European Reading Room from the United States Library of Congress
. // Encyclopædia Britannica (11th ed.). Т. V. 9. 1911. с. 907—953. (англ.)- The Columbia Gazetteer of the World Online Columbia University Press
