Координати: 55°41′37″ пн. ш. 60°48′16″ сх. д. / 55.69363889° пн. ш. 60.80433333° сх. д. / 55.69363889; 60.80433333

Киштимська аварія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Киштимська аварія
Східно-Уральський радіоактивний слід (СУРС), утворений 29 вересня 1957 року
Типрадіаційна аварія
КраїнаСРСР СРСР
МісцеЧелябінськ-40, Челябінська область, РРФСР
Дата29 вересня 1957 року
16:22 (11:22 UTC)
Загиблих200
Постраждалих270 000 мешканців і тисячі ліквідаторів
Географічні координати55°41′37″ пн. ш. 60°48′16″ сх. д. / 55.69363889° пн. ш. 60.80433333° сх. д. / 55.69363889; 60.80433333

Киштимська аварія — перша в СРСР радіаційна надзвичайна ситуація техногенного характеру, що виникла 29 вересня 1957 року на хімкомбінаті «Маяк», розташованому в закритому місті «Челябінськ-40». З 1994 року місто називається Озерськ, але його попередня назва в радянський час вживалася тільки в секретному листуванні, тому аварія й отримала назву «Киштимська», за назвою найближчого до Озерська міста, яке було позначене на картах, Киштим.

Масштаби події та ліквідація наслідків

[ред. | ред. код]

Вибух стався в ємності для радіоактивних відходів, яку було побудовано в 1950-х роках. Роботи з будівництва ємностей виконувалися під керівництвом головного механіка Аркадія Олександровича Казутова (1914—1994), головним інженером будівництва «Маяка» в той час був Саприкін Василь Андрійович[ru].

Сама ємність являла собою циліндр з неіржавної сталі в бетонній оболонці. Механізм створення цього сховища був такий: викопувався котлован діаметром близько 18–20 метрів і глибиною 10–12 метрів. На дні і стінах цього котловану закріплювалася арматура, яка заливалася бетоном; в результаті товщина стін виходить приблизно 1 метр. Після цього всередині методом зварювання окремими царгами з нержавіючої сталі збиралася сама ємність для відходів. Зверху будувався купол на радіальних металевих фермах, які в центрі кріпилися до металевого циліндра діаметром до 1,5 метра. Над цими фермами бетоном вищих марок заливалася кришка завтовшки близько метра і масою близько 160 тонн. Поверх споруди насипався шар землі завтовшки 2 метри, а поверх нього для маскування вкладався зелений дерен.

У міцності цієї конструкції на момент будівництва не було жодних сумнівів, на що вказує діалог Казутова і Саприкіна на будівництві сховищ відпрацьованого палива.

Діалог наводиться за спогадами А. А. Казутова, відповідно «я» - А. А. Казутов, «він» - В. А. Саприкін:

Пам'ятаю зустріч, коли головний інженер Василь Саприкін приїхав оглянути сховище. Це було вдень, сильно гріло сонце. Він запитав мене, посміхаючись:
- А не завалиться під власною вагою?
Я, жартуючи, відповів
 — Можете ще довантажити паровозом із завантаженим тендером.
Василь Андрійович над жартом посміявся, а потім задумливо і, як мені здалося, з легкою тривогою промовив:
- Хто знає, яка сила потрібна, щоб зруйнувати це?

— Будівництво штурмували фронтовики

Герб міста Озерськ

29 вересня 1957 року в 16:22 через вихід з ладу системи охолодження (за офіційною версією) стався вибух ємності об'ємом 300 кубічних метрів, де містилося близько 80 м³ високорадіоактивних ядерних відходів. Вибухом, оцінюваним в десятки тонн в тротиловому еквіваленті, ємність було зруйновано, бетонне перекриття товщиною 1 метр вагою 160 тонн відкинуто в бік, в атмосферу було викинуто близько 20 млн кюрі радіоактивних речовин[1]. Частину радіоактивних речовин було піднято вибухом на висоту 1-2 км, де вони утворили хмару, що складалася з рідких і твердих аерозолів. Протягом 10-11 годин радіоактивні речовини випали в смузі довжиною 300—350 км на північний схід напрямку від місця вибуху (за напрямком вітру).

У зоні радіаційного забруднення опинилася територія декількох підприємств комбінату «Маяк», військове містечко, пожежна частина, колонія ув'язнених і територія площею 23 000 км² з населенням 270 000 чоловік у 217 населених пунктах трьох областей: Челябінської, Свердловської і Тюменської. Сам Челябінськ-40 не постраждав. 90 % радіаційних забруднень випали на території хімкомбінату «Маяк», а інша частина розсіялася далі. У ході ліквідації наслідків аварії 23 села з найзабрудненіших районів із населенням від 10 до 12 тисяч чоловік було відселено, а будівлі, майно й худобу — знищено.

Позначення межі утвореного заповідника на зараженій радіацією території

Для запобігання розносу радіації в 1959 році рішенням уряду було утворено санітарно-захисну зону на найбільш забрудненій частині радіоактивного сліду, де було заборонено будь-яку господарську діяльність, а з 1968 року на цій території було утворено Східно-Уральський державний заповідник[en]. Зараз зона зараження зазвичай іменується Східно-Уральським радіоактивним слідом (СУРС). Для ліквідації наслідків аварії залучалися сотні тисяч військовослужбовців та цивільних осіб, які внаслідок цього отримали значні дози опромінення.

Хронологія подій

[ред. | ред. код]

16 годин 22 хвилини за місцевим часом. Стався вибух банки № 14 комплексу С-3.

19 годин 20 хвилин. Повітряні маси з району хімкомбінату рухалися в напрямку села Багаряк і міста Каменськ-Уральський.

22 година вечора або 00:00 30 вересня. Радіоактивна хмара досягла території Тюмені.

Близько 23 годин було відмічено дивне світіння в небі; основними кольорами цього світіння були рожевий і світло-блакитний. Світіння спочатку охоплювало значну частину південно-західної та північно-східної частини небосхилу, далі його можна було спостерігати в північно-західному напрямку.

3 година ночі. Повністю завершено процес формування радіоактивного сліду (без урахування подальшої міграції).

4 година ранку. На промисловому майданчику було проведено першу грубу оцінку рівня радіаційного зараження.

Розпочато вивчення радіаційної обстановки за межами комбінату і міста Челябінськ-40. Перші ж вимірювання забрудненості, виконані в довколишніх населених пунктах, які накрила радіоактивна хмара, показали, що наслідки радіаційної аварії дуже серйозні.

  • 6 жовтня — 13 жовтня 1957 року: На основі попередніх оцінок дози опромінення було прийнято рішення про евакуацію 1100 осіб, що проживають в селах Бердяніш, Сатликово, Галікаєво. Евакуація проводилася з запізненням, через 7-14 діб після аварії.
  • 11 жовтня 1957 року: Було створено спеціальну технічну комісію для встановлення причин вибуху. До її складу увійшли 11 осіб, в основному відомі вчені, фахівці атомної галузі, такі як Н. А. Бах, І. В. Жежерун, В. П. Нікольський та інші. Головою комісії був призначений відомий радянський хімік, член-кореспондент АН СРСР В. В. Фомін[ru]. Ознайомившись з обставинами вибуху банки № 14 комплексу С-3, комісія встановила причину аварії — вихід з ладу системи охолодження.
  • Травень 1958 року: За 12 км від Озерська, на території СУРСу було створено науково-дослідну станцію. В Челябінську було організовано філію Ленінградського науково-дослідного інституту радіаційної гігієни, а також комплексну сільськогосподарську науково-дослідну радіологічну лабораторію. В грудні 1962 року на їх базі утворено філіал № 4 Інституту біофізики[ru] (ФІБ-4). Співробітники цієї закритої наукової установи проводили медичне обстеження населення в районі річки Теча, а також на території СУРСу, вели активну дослідницьку роботу.

Підсумки

[ред. | ред. код]

У 1958-1959 роках в населених пунктах, що зазнали радіоактивного забруднення, спеціальні механізовані загони виконали ліквідацію і поховання будівель, продовольства, фуражу і майна жителів. Після аварії на всій території СУРС ввели тимчасову заборону на господарське використання території. Соціально-екологічні наслідки аварії виявилися дуже серйозними. Тисячі людей були змушені залишити місця свого проживання, багато інших залишилися жити на забрудненій радіонуклідами території в умовах довготривалого обмеження господарської діяльності. Положення значно ускладнювалося тим, що в результаті аварії радіоактивного забруднення зазнали водойми, пасовища, ліси і орні землі.

Розсекречення інформації про аварію

[ред. | ред. код]

Протягом тривалого часу в Радянському Союзі про цю велику аварію нічого не повідомлялося. Відомості приховувалися офіційною владою від населення країни і від жителів Уральського регіону, який опинився в зоні радіоактивного забруднення. Однак приховати повністю аварію 1957 року виявилося практично неможливо, насамперед через велику площу забруднення радіоактивними речовинами і залучення в сферу післяаварійних робіт значного числа людей, багато з яких роз'їхалися потім по всій країні.

За кордоном факт аварії 1957 року на Уралі став відомий досить швидко. Вперше про аварію в СРСР повідомила 13 квітня 1958 копенгагенська газета Berlingske. Але це повідомлення виявилося неточним. У ньому стверджувалося, що сталася якась аварія під час радянських ядерних випробувань у березні 1958 року. Природа аварії не була відомою, але вона, як повідомлялося в цій данській газеті викликала радіоактивні опади в СРСР і прилеглих державах. Дещо пізніше у доповіді Національної лабораторії США, розташованої в Лос-Аламосі, з'явилося припущення, що в Радянському Союзі нібито стався ядерний вибух під час великих військових навчань. Через 20 років у 1976 році Жорес Медведєв, відомий радянський дисидент, вчений-біолог, зробив перше коротке повідомлення про аварію на Уралі в англійському журналі «Нью-сайєнтіст», що викликало на Заході великий резонанс. А в 1979 році він видав у США книгу під назвою «Ядерна катастрофа на Уралі», у якій наводилися деякі факти, що стосуються аварії 1957 року.[2]. Подальший запит активістів антиядерної організації «Critical Mass Energy Project[en]» показав, що ЦРУ знало про інцидент до публікації, але не розголошувало, що, за словами засновника «Critical Mass» Ральфа Нейдера, було викликано бажанням запобігти несприятливим наслідкам для американської атомної індустрії.[3]

У 1980 році з'явилася стаття американських вчених з атомного центру Оук-Ридж під назвою «Аналіз ядерної аварії в СРСР у 1957-1958 роках і її причини». Її автори — відомі фахівці-атомники — Д. Трабалка, Л. Ейсман та С. Ауербах вперше після Ж. Медведєва, визнали, що в СРСР мала місце велика радіаційна аварія, пов'язана з вибухом радіоактивних відходів.[4] Серед проаналізованих джерел були географічні карти до і після інциденту, що показали зникнення назв низки населених пунктів і будівництво водосховищ і каналів у нижній течії Течі; а також опублікована статистика рибних ресурсів.[5]

У Радянському Союзі факт вибуху на хімкомбінаті «Маяк» вперше підтвердили в липні 1989 року на сесії Верховної Ради СРСР. Потім було проведено слухання з цього питання на спільному засіданні комітету з екології та комітету з охорони здоров'я Верховної Ради СРСР з узагальненою доповіддю першого заступника міністра атомної енергетики і промисловості СРСР Б. В. Нікіпелова. У листопаді 1989 року міжнародна наукова громадськість була ознайомлена з даними про причини, характеристики, радіоекологічні наслідки аварії на симпозіумі Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ). На цьому симпозіумі з основними доповідями про аварію виступали фахівці та вчені з хімкомбінату «Маяк»[6].

Обговорення впливу аварії на сучасну екологічну ситуацію в Челябінській області

[ред. | ред. код]

У липні 2011 року адміністрація Челябінської області розмістила запит котирувань на надання послуг, що включає вимогу, за якою до перших десяти посилань пошукових систем Google і Яндекс за запитами, що стосуються Киштимської аварії і проблем екології Карабаша, повинні знаходитися матеріали, що містять «позитивні або нейтральні оцінки екологічної ситуації в Челябінську і Челябінській області».[7]

Представники влади Челябінської області прокоментували появу замовлення необхідністю «позбавлятися від неактуального і не відповідного дійсності іміджу, нав'язаного радіофобією…»[8][9], а також повідомили, що спотворення інформації про екологічну ситуацію в регіоні не планувалося[10]. Фахівці з пошукової оптимізації визнали вибраний владою метод неефективним, а до весни 2012 року адміністрація області відмовилася від цього методу на користь більш традиційних інструментів, таких, як публікація реклами в журналах[11].

Версії причин події і його наслідки

[ред. | ред. код]

Комплекс, до якого входила ємність, що вибухнула, являв собою заглиблену бетонну споруду з комірками — каньйонами для ємностей з нержавіючої сталі об'ємом 300 кубометрів кожна. У ємностях складувалися рідкі високорадіоактивні відходи хімкомбінату «Маяк». Через високу радіоактивність їх вміст виділяє тепло (див.: Залишкове тепловиділення[en]), і за технологією ємності постійно охолоджуються. За офіційною версією причина вибуху описується так:

Порушення системи охолодження внаслідок корозії і виходу з ладу засобів контролю в одній з ємностей сховища радіоактивних відходів, об'ємом 300 кубічних метрів, обумовило саморозігрів 70-80 тонн високоактивних відходів, котрі там зберігалися, переважно в формі нітратно-ацетатних з'єднань. Випаровування води, осушення залишку і розігрів його до температури 330—350 градусів привели 29 вересня 1957 о 16 годині за місцевим часом до вибуху вмісту ємності. Потужність вибуху оцінюється в 70-100 тонн тринітротолуолу.

Інша версія свідчить, що в бак-випарник з гарячим розчином нітрату плутонію помилково додали розчин оксалату плутонію. При окисленні оксалату нітратом виділилася велика кількість енергії, що призвело до перегріву і вибуху ємності, що містить радіоактивну суміш.

Вибух повністю зруйнував ємність з нержавіючої сталі, що знаходилася в бетонному каньйоні на глибині 8,2 м, зірвав і відкинув на 25 м бетонну плиту перекриття каньйону, у радіусі до 1 км в будівлях вибило шибки; про інші руйнування не повідомляється.

Безпосередньо від вибуху ніхто не загинув. У повітря було викинуто близько 20 мільйонів кюрі радіоактивних речовин, що містилися в зруйнованій ємності у вигляді аерозолів, газів і механічних суспензій (для порівняння: під час Чорнобильської аварії було викинуто до 14 Бк, що становить приблизно 380 мільйонів кюрі, тобто приблизно в 19 разів більше).

Заходи з ліквідації наслідків аварії

[ред. | ред. код]
Пам'ятник ліквідаторам аварії в місті Киштим.

Протягом першої доби після вибуху з зони ураження було виведено військовослужбовців та ув'язнених. Евакуація населення з найбільш постраждалих сіл почалася через 7-14 днів після аварії. Загальна протяжність СУРСу становила приблизно 300 км в довжину при ширині 5-10 кілометрів. На цій площі майже в 20 тисяч км² проживало близько 270 тисяч чоловік, з них близько 10 тисяч людей опинилися на території з щільністю радіоактивного забруднення понад 2 кюрі на квадратний кілометр за стронцієм-90 (період напіврозпаду 28.8 року) і 2100 чоловік — з щільністю понад 100 кюрі на квадратний кілометр.

На території із забрудненням понад 2 кюрі на квадратний кілометр за стронцієм-90 знаходилося приблизно 23 населених пункти, в основному невеликих сіл. Вони були виселені, майно, худобу і будинки було знищено. Урожай на великих територіях було знищено. Великі площі переорано й вилучено з сільгоспобігу. Виселених спочатку поселили у позаміські будинки відпочинку, а з весни 1958 року біля міста Чебаркуль для них було побудовано, силами будбату, селище з каркасно щитових збірних так званих фінських будинків. Це селище по-суті виконувало роль лікарні і притулку для невиліковно хворих. Особливістю цього закладу, котрим опікувалися військові медики, було те, що пацієнтів щоденно водили в баню, робили щоденну заміну одягу (звичайного робочого костюму) і проводили щоденні заміри радіоактивності їх тіл. Випорожнення пацієнтів захоронювали як радіоактивні відходи. Виселеним було призначено пенсію у розмірі 27 рублів.

З метою попередження небезпечного впливу забрудненої території на навколишнє населення в 1959 році уряд СРСР ухвалив рішення про утворення на цій частині СУРСу санітарно-захисної зони з особливим режимом. До неї увійшла територія, обмежена ізолінією 2-4 кюрі на квадратний кілометр за стронцієм-90, площею близько 700 кв. км. Землі цієї зони визнано тимчасово непридатними для ведення сільського господарства. Тут забороняється використовувати земельні та лісові угіддя, водойми, орати і сіяти, рубати ліс, косити сіно і випасати худобу, полювати, ловити рибу, збирати гриби та ягоди. Без спеціального дозволу сюди нікого не допускають.

У 1968 році на цій території створено Східно-Уральський заповідник. В результаті радіоактивного розпаду випадінь, що відбулися внаслідок аварії 1957 року, площа радіоактивного забруднення території заповідника скорочується. В даний час відвідувати заповідник не можна, бо рівень радіоактивності в ньому — за чинними нормами для людини — все ще дуже високий. Атомний заповідник і донині відіграє важливу роль і в проведенні наукових досліджень, пов'язаних з радіацією. На даний час потерпілі в ході аварії, а також учасники ліквідації наслідків мають соціальні пільги.[12]

Дезінформація

[ред. | ред. код]

Після вибуху 29 вересня 1957 піднявся стовп диму і пилу заввишки до кілометра, який мерехтів оранжево-червоним світлом. Це створювало ілюзію північного сяйва. 6 жовтня 1957 в газеті Челябінська з'явилася така замітка: «У минулу неділю ввечері … багато челябінців спостерігали особливе світіння зоряного неба. Це досить рідкісне в наших широтах світіння мало всі ознаки полярного сяйва. Інтенсивне червоне, часом переходить у слабо-рожеве і світло-блакитне світіння спочатку охоплювало значну частину південно-західної та північно-східної поверхні небосхилу. Близько 11 години його можна було спостерігати в північно-західному напрямку… На тлі неба з'являлися порівняно великі забарвлені ділянки і часом спокійні смуги, що мали на останній стадії сяйва меридіональний напрямок. Вивчення природи полярних сяйв, розпочате ще Ломоносовим, продовжується і в наші дні. У сучасній науці знайшла підтвердження основна думка Ломоносова, що полярне сяйво виникає у верхніх шарах атмосфери в результаті електричних розрядів». Публікація закінчувалася так: «Полярні сяйва … можна буде спостерігати і в подальшому на широтах Південного Уралу»[13].

Коментарі очевидців

[ред. | ред. код]
Про вибух на «Маяку» впродовж тривалого часу громадськість практично нічого не знала. Пізніше, незрозуміло чому, аварія була розтиражована в ЗМІ як «Киштимська аварія». У Киштимі з цієї нагоди навіть недавно було встановлено обеліск, хоча це місто до даної події не має ніякого відношення. Та й Східно-Уральський радіоактивний слід (СУРС), який утворився після 1957 року, не торкнувся Киштима і його жителів.

— Член Громадської палати ОГО, ліквідатор 1957 року, ветеран ВО «Маяк» і Мінатому В. І. Шевченко[14]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Плохій, Сергій (2024). Атоми і попіл: глобальна історія ядерних катастроф. Наш Формат. с. 77, 98. ISBN 978-617-8115-64-7.
  2. ↑ Medvedev, Zhores A., Nuclear Disaster In The Urals, TBS The Book Service Ltd, 1979, (ISBN 0-207-95896-3 / 0-207-95896-3)
  3. ↑ Gyorgy, A. (1979). No Nukes: Everyone's Guide to Nuclear Power. ISBN 0919618952. Архів оригіналу за 2 Жовтня 2013. Процитовано 20 Лютого 2013.
  4. ↑ Trabalka JR, Eyman LD, Auerbach SI. Analysis of the 1957—1958 Soviet nuclear accident. [Архівовано 2 Жовтня 2013 у Wayback Machine.] — Science, 18.07.1980
  5. ↑ The wasteful truth about the Soviet nuclear disaster [Архівовано 2 Жовтня 2013 у Wayback Machine.] — New Scientist, 10.01.1980
  6. ↑ В. Г. Толстиков «Ядерная катастрофа 1957 года на Урале» (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 2 Жовтня 2013. Процитовано 20 Лютого 2013.
  7. ↑ Главное управление материальных ресурсов Челябинской области (20.07.2011). Сведения заказа. Оказание услуг по изменению и поддержке первой выдачи по заданным запросам в поисковых системах «Яндекс» и «Google». Приложение 2 № 0169200000311002742. Официальный сайт РФ для размещения информации о размещении заказов. Архів оригіналу за 17.03.2012. Процитовано 19 лютого 2012. …материалы, выданные в первых десяти ссылках указанных поисковых систем по 15 запросам (поисковым единицам): «Озерск», «Карабаш», «ПО Маяк авария», «Озерск ПО Маяк», «река Теча», «Муслюмово», «радиация в Челябинске», «Кыштымская авария», «Карабаш экология», «самый грязный город планеты», «самый грязный город России», «Карабаш экология», «экология Челябинск», «экология Челябинской области», «экология Урала» должны содержать положительные или нейтральные оценки экологической ситуации…
  8. ↑ Дмитрий Дмитриенко. Челябинские власти прокомментировали госзакупку интернет-цензуры [Архівовано 15 Серпня 2013 у Wayback Machine.] — «Ведомости», 22.07.2011
  9. ↑ Татьяна Дрогаева. Пусть в поиске не значится [Архівовано 2 Жовтня 2013 у Wayback Machine.] — «Коммерсантъ» (Екатеринбург), № 134 (4672), 23.07.2011
  10. ↑ Александр Скрипов Прикупим имидж. Власти Челябинской области решили убрать в поисковых системах Интернета негатив о регионе [Архівовано 2 Жовтня 2013 у Wayback Machine.] «Російська газета» — Федеральный выпуск № 5538 (162) 27.07.2011
  11. ↑ Екатерина Поплавская. Юревич отправил Челябинскую область на небеса «Правда УРФО», 28.03.2012
  12. ↑ Участники ликвидации последствий аварии. Архів оригіналу за 4 грудня 2010. Процитовано 20 лютого 2013.
  13. ↑ А. Скрипов. Челябинск: XX век.[недоступне посилання з липня 2019]
  14. ↑ Газета «За народ! За справедливость!» №10(10) 25 сентября 2009 г.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Киштимська_аварія&oldid=41833796