Назавжди-назавжди

«Назавжди-назавжди» (англ. Forever-Forever), робоча назва «Коли нам було 15» — українсько-нідерландський драматичний фільм 2023 року режисерки Анни Бурячкової з Аліною Чебан, Захаром Шадріним, Артуром Алієвим, Єлизаветою Цілик і Дар'єю Жихарською в головних ролях виробництва компаній DGTL RLGN і Rinkel Film.

Цитати про фільм

З інтерв'ю режисерки фільму Анни Бурячкової

В перші місяці повномасштабного вторгнення у нас всіх було це відчуття: «Йде війна, а ми тут чомусь розповідаємо про підлітків у 1998-му». Але, по-перше, кіно не можна просто кинути на середині, а по-друге, я усвідомлюю, що цей фільм стався, щоб поговорити про наше покоління, фактично забуте в українському кінематографі. Бо коли ми зростали, про нас не знімали, і ми дивилися або на західних підлітків, або хтонічний російський контент... хоча були зовсім іншими. Водночас покоління тих, кому зараз 35-45, найактивніше, бо ми завдяки досвіду, отриманому в дев'яності, виросли тим, ким виросли.

Всі країни колишнього радянського табору так чи інакше пройшли оці дев'яності. І поляки, наприклад, кажуть: «О, це ж про покоління з ключем на шиї!» — тобто про те, що ти ідеш у школу, тобі дали сніданок, видали «ключ на шию», а потім ти прийшов, відкрив двері тим ключем, взяв холодний борщ, поїв і сам собі якось крутишся, бо в батьків немає часу тобою займатися — їм треба зробити так, щоб у тебе була ця їжа. І східна Німеччина так само це відчувала, і Чехія, і Румунія. Румуни кажуть: «О, в нас було так само!» — цей відгук мене просто переслідує від Балкан до Литви. А для молодших людей із Західної Європи це теж знайома універсальна історія — нерозуміння того, де ще любов, а де вже образа.

Для нас було принципово не використовувати музику, що народилася пізніше 1998 року. У нас грає «Там, де нас нема» «Океану Ельзи» — і це якраз рік, коли вони отримали «Червону руту», і ця пісня лунала звідусіль. У нас є пісні «Скрябіна», «Божевільні танці» «Тартака» і «Ляпіс Трубецькой», бо викинути це з того часу було майже неможливо — вони, здається, грали з кожної праски. А ще в нас є прихований діамант — запорізький гурт «Смогові комахи», який проіснував якраз до 1998 року. Вони не були надто популярні, але в них був чудовий хіп-хоп. [...] А загальна музика для стрічки написана Лікою Бугайовою — неймовірною композиторкою, лідеркою гурту Zetetics. Вона написала всю музичну партитуру там, де в нас не було конкретних треків. — Про музику до фільму

Загалом ні, це радше набір спогадів. Є сцени, які передають якісь події з мого життя чи життя Марини Степанської. Наприклад, сцена з більярду — це мій спогад. Плюс ми дійсно дуже багато працювали з пам’яттю, з тим, що ми тоді відчували, які емоції проживали. — Про те, чи є стрічка автобіографічною

Захар Шадрін, що зіграв одного з головних героїв, до нас вже знявся і в якомусь проєкті Netflix, і у Маші Халпахчі в «Кімнаті Батіка», і в «Снайпер. Білий ворон». А перед нами він знімався у бельгійського режисера в Бельгії, а після нас поїхав до Америки й знявся в серіалі Little America — у нього там центральна роль в одній із серій.

Знімали ми в різних районах Києва. Наша головна героїня, за сюжетом, живе навпроти Оперного театру — вона «центрова», а інші герої — в одному зі спальних районів. Його ми знімали між Троєщиною і Борщагівкою. І цікаво, що я — якраз оця «центрова» дівчинка, а співавторка сценарію Марина Степанська виросла на Троєщині. І коли ми порівнювали свої досвіди, виявилось, що в Марини в школі на Троєщині було набагато спокійніше, ніж у мене в центрі. Але у дев'яності погане з тобою могло статися де завгодно.

На момент прем’єри я подивилася цей фільм від початку до кінця десь 60 разів. І коли вперше побачила все на великому екрані, зрозуміла, що ми таки створили кіно, яке має дуже класний вигляд в кінозалі. Тобто всі фільми повинні мати гарний вигляд в кінозалі, але не всі його мають. І магія моменту, коли ти свою «дитину» бачиш на великому екрані, незабутня. А на прем’єрі у Венеції я вже більше спостерігала за тим, як реагує зал. Та й наші актори вперше дивилися фільм саме у Венеції, та й українці були в залі. І у всіх була дуже різна реакція: українці сміялися, бо впізнавали себе, а потім плакали, а для іноземців, особливо тих, хто живе західніше Берліна, це був погляд у якийсь паралельний світ.

Нам здається, що ця мода начебто повертається, але вона інша. Тому пошук автентичності був для нас дуже важливий — як, думаю, для всіх, хто знімав зараз про дев'яності. Зате зараз багато людей після перегляду кажуть: «У мене ж були такі самі шпалери! От оцей вініл рожевий квадратиками!» — Про пошук реквізиту, одягу, локацій

Нам треба було зібрати ансамбль акторів, доросліших за 18, бо в нас є й інтимні сцени, і сцени насильства, але вони мали видаватися п'ятнадцяти- та сімнадцятирічними. А героїв у нас багато. Тому ми зробили оголошення: «Якщо ви вважаєте себе підлітком і хочете знятись в кіно, надішліть нам анкету» — і отримали 4500 анкет від людей, які вважали, що вони підлітки, — віком від 12 до 45 років. З 1500 із них я зустрілася. Дуже багато було класних молодих талановитих акторів, і тих хто, хотів бути актором. І ми дуже довго їх обирали, бо зрештою на екрані мала скластися акторська магія. — Про пошук акторів

У нас усіх різні дев'яності. У Тоні дія відбувається за рік до здобуття Україною незалежності й розпаду СРСР, у фільмі Філіпа Сотниченка — десь 1995-й, у нас — вже 1998-й. Звісно, ми не витягали на сірниках, хто, про що і як зніматиме. Думаю, нам всім стало потрібно відрефлексувати цей час. А спогади про нього хороші, може, лише в Тоні — в неї це радше пов’язано з родиною. Решта, кого не спитай, про той час кажуть: «Господи, тільки не назад!» — ну бо це був дійсно темний, страшний час. Але й час становлення. І частково, я думаю, кожен по-своєму хотів зазирнути в цю темряву. — Про те, що фільм Тоні Ноябрьової, і фільм Ірини Цілик «Я і Фелікс, і «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка також про дев'яності

Через вік наших акторів і матеріал, ми не робили майже ніяких репетицій: у нас були читання, але здебільшого три тижні перед зніманням ми грали в ігри й розмовляли, щоб вибудувати персонажів і довіру між акторами, мною й операторкою. Олена Чеховська, наша операторка — майстриня психологічної камери, і вона зі своєю камерою була присутня просто скрізь. Для того, щоб актори її не помічали, вони мали звикнути до її присутності. Так ми догралися в ігри до того, що потім вийшли на майданчик і все це зняли.

Щодо локацій, то може здатися, що 1998 рік не так вже й далеко, але Київ дуже змінився з того часу — навіть будівлі, які не зазнали надто великих змін, все одно мають пластикові вікна, кондиціонери, утеплення на стінах тощо. Та й квартири не закапсулювались: те, що ніхто не перероблював, зараз просто вбите. Тому ми довго шукали локації, доробляли їх, і наша художниця-постановниця Саша Патока проробила колосальну роботу: одну квартиру вона практично зробила з нуля. — Про пошук локацій для фільму

Кінокритика

	«В Україні, коли я згадувала про 1990-ті, всі казали: «Ой!» Після остаточного розвалу радянського режиму почалися американські гірки», – сказала режисерка Анна Бурячкова в інтерв'ю для Cineuropa напередодні венеційської прем'єри фільму. «Коли ти підліток, ти шукаєш світлішу сторону. Ти хочеш танцювати, тобі не терпиться поринути у власну історію кохання. А, може, насправді ти живеш в темряві, і всі навколо вже зіпсовані нею?» Її чудова бунтівлива героїня Тоня (Аліна Чебан) ось-ось знайде відповідь. Вона – новенька в школі, але це цілком нормально – Тоні не завадило б почати все з чистого аркуша, адже вона не хоче зациклюватися на минулому. Воно ніколи не приносило їй нічого хорошого.
	— Марта Балага, кінокритикиня

	У захопливому, вельми похмурому фільмі Бурячкової гріхи всієї країни, всього того бурхливого часу раптом звалилися на одну дівчину-підлітка. Але вона негайно дає відсіч, захищаючи одне з головних прав людини: право на помилку. Харизматична Чебан не звертає жодної уваги на «симпатичних» героїнь минулого або на дівчат, яким казали, що їхня мета – подобатися. Її Тоня має навчитися подобатися самій собі, а іноді це життєво необхідно. У цьому всесвіті всі шукають кохання, а натомість отримують розбитий ніс…
	— Марта Балага, кінокритикиня