Театральне мистецтво

Дункан Ісадора

Театра́льне мисте́цтво (англ. Performing arts) — вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами.

Театр — вид мистецтва, художньо освоює світ через драматичну дію, що здійснюється творчим колективом.

Основа театру — драматургія. Синтетичність театрального мистецтва визначає його колективний характер: у виставі об'єднуються творчі зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, хореографа, актора.

Театральні постановки поділяються за жанрами:

• Драма;
• Трагедія;
• Комедія;
• Мюзикл і т. д.

Театральне мистецтво сягає своїм корінням в глибоку старовину. Його найважливіші елементи існували вже в первісних обрядах, в тотемічних танцях, в копіюванні повадок тварин і т. д.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури, живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.

Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості в театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беруть участь принаймні п'ять осіб, але іноді у виставі бере участь один актор — це моновистава. Тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у витвір мистецтва. Велика відповідальність при його створенні покладається на режисера-постановника, оскільки саме він повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворити специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.

Зв'язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не просто доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності: системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток — хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчості, спостерігати створення художнього образу власними очима. Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії — співпереживання у глядача, приводить його до катарсису — духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.

Виконавці

Дві танцівниці в Софії, Болгарія

Артисти, які беруть участь у виконавському мистецтві перед публікою, називаються виконавцями. Прикладами є актори, коміки, танцюристи, ілюзіоністи, артисти цирку, музиканти, і співаки. Виконавське мистецтво також залучає працівників із суміжних галузей, таких як автори пісень, хореографи та сценічні працівники. Виконавці часто адаптують свій зовнішній вигляд, наприклад, за допомогою костюмів і сценічного гриму, сценічного освітлення та звуку.

Театральна сцена МакКенна

Типи

Виконавське мистецтво може включати танець, музику, оперу, театр і музичний театр, магію, ілюзію, пантоміму, розмовне мистецтво, ляльковий театр, циркове мистецтво, стендап-комедію, імпровізацію, професійний реслінг та перформанс.

Існує також спеціалізований вид образотворчого мистецтва, у якому художники виконують свої роботи наживо перед аудиторією. Такий вид мистецтва називається перформанс. Більшість перформансів також включає певну форму пластичного мистецтва, наприклад, створення театрального реквізиту. В епоху сучасного танцю танець часто називали пластичним мистецтвом.

Театр

Театр — це галузь виконавського мистецтва, яка займається розігруванням історій перед публікою, використовуючи поєднання мови, жестів, музики, танцю, звуку та видовища. Будь-який з цих елементів або їх комбінація вважаються виконавським мистецтвом. На додаток до стандартного стилю розповідного діалогу в п'єсах, театр приймає такі форми, як п'єси, мюзикли, опера, балет, ілюзія, мім, класичний індійський танець, кабукі, п'єси ряджених, театр імпровізації, комедія, пантоміма та нетрадиційні або сучасні форми, такі як театр постмодерну, постдраматичний театр або перформанс.

Танець

Сцена з балету Les Sylphides

У контексті виконавського мистецтва танець зазвичай стосується людських рухів, як правило, ритмічних, і музики, які використовуються як форма розваги глядачів під час вистави. Визначення того, що є танцем, залежать від соціальних, культурних, естетичних, мистецьких і моральних обмежень і варіюються від функціональних рухів (таких як народний танець) до систематизованих, віртуозних технік, таких як балет.

В 19-20 століттях виникла ще одна сучасна форма танцю — вільний танець. Ця форма танцю була побудована, щоб створити гармонійну особистість, яка включала такі риси, як фізична та духовна свобода. Айседора Дункан була першою танцівницею, яка розмірковувала про «жінку майбутнього» та розробила новий напрямок хореографії, використовуючи ідею Ніцше про те, що «найбільший потенціал особистості розкривається тоді, коли вона звільняється від зовнішніх обмежень».

Танець є потужним імпульсом, але мистецтво танцю — це той імпульс, який майстерні виконавці роблять надзвичайно виразним і який може викликати захоплення у глядачів, які самі не бажають танцювати. Ці дві концепції танцювального мистецтва — танець як потужний імпульс і танець як майстерно хореографоване мистецтво, яке практикується переважно кількома професіоналами — є двома найважливішими поєднуючими ідеями, які проходять через будь-який розгляд тематики танцю. У танці зв'язок між двома поняттями сильніший, ніж у деяких інших мистецтвах, і ці поняття не можуть існувати одне без одного.

Хореографія — це мистецтво постановки танців, а людина, яка займається цим мистецтвом, називається хореографом.

Музика

Музика є видом мистецтва, який поєднує висоту, ритм і динаміку для створення звуку. Її можна виконувати з використанням різноманітних інструментів і стилів; вона поділяється на такі жанри, як національна музика, джаз, хіп-хоп, поп, рок тощо. Як форма мистецтва музика може виконуватись у живому або записаному форматі, а також може бути спланованою або імпровізованою.

Оскільки музика — це багатогранне мистецтво, вона легко поєднується зі словами пісень, так само, як фізичні рухи поєднуються з танцем. Більш того, музика має здатність формувати людську поведінку, оскільки вона впливає на наші емоції.

Історія

Софокл

Західне виконавське мистецтво

Починаючи з VI століття до нашої ери, у Греції розпочався класичний період виконавського мистецтва, започаткований такими трагічними поетами, як Софокл. Ці поети писали п'єси, які в деяких випадках використовували танець (див. Евріпід). З епохи еллінізму починається широке поширення комедії.

Однак до 6 століття нашої ери західне виконавське мистецтво в основному закінчилося, оскільки почалися Темні століття. Між 9-м і 14-м століттями виконавське мистецтво на Заході обмежувалося релігійними історичними постановками та мораліте, організованими Церквою під час святкування свят та інших важливих подій.

Відродження

У 15 столітті виконавське мистецтво, як і мистецтво загалом, відновилося з початком Відродження в Італії та поширилося завдяки європейським п'єсам, деякі з яких включали виконання танців; перше використання терміну «ballo» приписують Доменіко да П'яченца (в «De Arte Saltandi et Choreas Ducendi»), який використовував його замість терміну «danza» (танець) для своїх «baletti» або «balli». Термін згодом перетворився на Балет. Вважається, що першим балетом як таким був комічний балет королеви Бальтазара де Божойе (1581).

Трупа комедія дель арте на возі, художник Ян Міель, 1640 рік

До середини 16 століття комедія дель арте стала популярною в Європі, започаткувавши використання методу імпровізації. У цей період також з'явилася Єлизаветинська маска, форма розваги, яка включає музику, танці та вишукані костюми, а також професійні театральні компанії в Англії. П'єси Вільяма Шекспіра наприкінці 16 століття розвинулися з цього нового класу професійного виконання.

У 1597 році було виконано першу оперу «Дафна», і протягом XVII століття опера швидко стала улюбленою розвагою для аристократії в більшій частині Європи, а згодом і для значної частини населення всієї Європи.

Сучасна епоха

Створення просценіуму в Італії в 17 столітті започаткувало традиційну форму театральної сцени, яка зберігається донині. Тим часом в Англії пуритани заборонили акторство, що призвело до припинення виконавського мистецтва, яке тривало до 1660 року. Після цього періоду жінки почали брати участь як у французьких, так і в англійських виставах. Французи запровадили офіційне навчання танцям наприкінці 17 століття.

Також у цей час в американських колоніях були поставлені перші п'єси.

У 18 столітті поява популярної опери буфа принесла оперу в маси як доступну форму вистави. «Весілля Фігаро» і «Дон Жуан» Моцарта є визначними пам'ятками опери кінця XVIII століття.

На рубежі XIX століття Бетховен і романтичний рух започаткували нову еру, яка привела спочатку до вистав жанру великої опери, а потім до музичних драм Джузеппе Верді та «гесамткунстверка» (повного витвору мистецтва) опер Ріхарда Вагнера, що веде безпосередньо до музики 20 століття.

Вацлав Ніжинський виконує танець в ролі Фавна в L'après-midi d'un faune (1912)

19 століття було періодом зростання виконавського мистецтва для всіх соціальних класів, технічного прогресу, такого як впровадження газового освітлення в театрах, бурлеску, танців менестреля та вар'єте. Жінки досягли великих успіхів у балеті, мистецтві, в якому раніше домінували чоловіки.

Танець модерн виник наприкінці 19 і на початку 20 століття у відповідь на обмеження традиційного балету. Поява «Російських балетів Дягілєва» (1909–1929) здійснила революцію в балеті та сценічному мистецтві загалом у всьому західному світі, головним чином завдяки наголосу Дягілєва на співпраці, яка об'єднала хореографів, танцюристів, сценографів/художників, композиторів і музикантів разом, щоб відродити та зробити революцію в балеті.

«Система» Костянтина Станіславського здійснила революцію в акторській майстерності на початку 20-го століття і продовжує справляти великий вплив на акторів сцени та кіно донині. У цей період на сцені були представлені як імпресіонізм, так і сучасний реалізм.

З винаходом кінокамери наприкінці 19 століття Томасом Едісоном і розвитком кіноіндустрії в Голлівуді на початку 20 століття фільм став домінуючим засобом вистави протягом 20 і 21 століть.

Ритм-енд-блюз, культурний феномен чорної Америки, став популярним на початку 20-го століття, вплинувши на низку пізніших популярних музичних стилів у всьому світі.

Вистава сучасного вуличного театру в Ла-Шо-де-Фон

У 1930-х роках Жан Розенталь представив прототип того, що згодом стане сучасним сценічним освітленням, змінивши природу сцени, в той час, як бродвейський мюзикл став видатним явищем у Сполучених Штатах.

Повоєнний період

Виконавське мистецтво після Другої світової війни було підкреслено відродженням як балету, так і опери в західному світі.

Постмодернізм домінував у виконавському мистецтві протягом 1970-х і 1980-х років.

Див. також

• Театрально-сценічне мистецтво
• Театрально-декораційне мистецтво
• Стипендія Президента України для молодих письменників і митців

Посилання

• Театральне мистецтво // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 464-465.