Гончара

ГОНЧАРА ОЛЕСЯ ВУЛИЦЯ, 2-а пол. 19 - 20 ст. (архіт., іст., містобуд.).

Простягається по частині Старокиївського плато і його південно-західному схилу, з'єднуючи вул. Велику Житомирську і пл. Перемоги. Має слабко-схилий підйом у початковій частині (до перетину з вул. Ярославів Вал), решта вулиці являє собою узвіз, що набуває особливої стрімкості між вул. Ярославів Вал і Чеховським пров. У середній частині (до перетину з вулицями Гоголівською та Б. Хмельницького) значно розширюється. Вулиця членується: з непарного боку вулицями М. Коцюбинського і Б. Хмельницького, з парного боку - пров. Чеховським, вулицями Гоголівською, Тургенєвською і Дмитровською, з обох боків - вулицями Стрітенською, Рейтарською і Ярославів Вал. Верхню частину вулиці трасовано у 30-і рр. 19 ст. під час реконструкції старого Києва під назвою Володимирський пров. Решта прокладалася і заселялася вкрай повільно протягом всього 19 ст., оскільки пролягала по території колишнього сміттєзвалища. Вперше у повному вигляді зображена на плані Києва у 1855р. До 1911 мала назву Маловолодимирська (як паралельно-діагональна до вул. Володимирської). 1911 – 1919рр. - вул. Столипінська, на пошанування російського прем'єр-міністра П. Столипіна, який помер у Києві в лікарні С. Маковського (містилася на цій вулиці у № 33), 1919 – 1937рр. - вул. Г. Гершуні, 1937 – 1939рр. - вул. Л. Кецховелі, 1939 - 1996 -вул. Чкалова, у 1996 названа ім'ям Олеся Гончара (Олександр Терентійович, 1918 – 1995рр.) - письменника, громадського діяча, акад. АН УРСР (з 1978р.), Героя Соціалістичної Праці (1978р.).

Забудовувалась одно-, двоповерховими житловими будинками, переважно дерев’яними. Існуюча історична забудова сформована у кін. 19 - на поч. 20 ст. чотири-, шестиповерховими прибутковими будинками. У забудові вулиці брали участь відомі у Києві архітектори П.Альошин, О.Кобелєв, Г.Ледоховський, В.Ніколаєв. Характерною рисою просторової композиції вулиці є її розрідження архітектурними паузами - скверами, найвиразнішим серед яких є сквер, прилеглий до вулиць О.Гончара, М. Коцюбинського і Чапаєва, архітектурно опоряджений спорудами арх. О. Кобелєва у стилі неокласицизму (№ 55-6 - будинок Київського відділення Російського технічного товариства і № 55-а - Вищі жіночі курси). Інший сквер (менший) на зіткненні з вул. Б. Хмельницького. Серед будинків, що мають непересічну архітектурну цінність, - № 33 (1907, арх. Г.Ледоховський, скульптурне оформлення Ф.Соколова), який є одним з найкращих у Києві прикладів архітектури модерн; № 50, 60 – у формах неоготики; чотири-, шестиповерхові прибуткові будинки № 36-б, 44, 47-б у цегляному стилі та № 74 у стилі модерн (1909 - 1910, арх. П.Альошин) та ін.

У 70 - 80-і рр. 20 ст. архітектурний силует вул. О. Гончара істотно порушено спорудженням багатоповерхових багатосекційних житлових будинків (№ 46, 47/49, 48, 62).

Ряд будинків має історико-меморіальну цінність: у № 12 проживали арх. М.Іванченко і ск. О.Олійник, у № 24 - агроном С. Богданов, журналіст О. Глінка; у № З0 - письменниця А.Яновська; у № 32-а - письменник, громадський і політичний діяч І.Липа, художник Г.Пустовійт, містилася у 1941 – 42рр. явочна квартира підпільної групи І. Кудрі; у № 36-б поет і літературознавець Д.Загул; у № 41 - мовознавець І. Білодід; у № 45-а - мовознавець і лексикограф Г.Сабалдир; 47-б - диригент М.Тараканов; у № 90/1 - літературознавець Б.Якубський та ін. У № 34 (не зберігся) мешкав відомий історик, один із фундаторів «Киевской старины» О. Лазаревський.

Осередками наукового, громадсько- культурного життя Києва 1910-х рр. були Вищі жіночі курси (№ 55-а) і Київське відділення Російського технічного товариства (№ 55-б), де працювало і навчалося багато знаних українських та російських діячів. На вулиці містилися і містяться відомі лікувальні й наукові заклади: хірургічна й очна клініка П.Качковського, хірургічна лікарня С.Маковського, НДІ гігієни праці і профзахворювань МОЗ УРСР (усі - № 33); інститути електроніки, будівельної механіки, теоретичної фізики, технічної теплофізики АН УРСР, Інститут геологічних наук НАНУ (усі — № 55-б). [393].